— Анно Петрівно, ласкаво просимо до нашого дому. Ми зробимо все, щоб вам тут було затишно.
Старенька, здається, не очікувала такого прийому. В її очах блиснули сльози, і вона стримано усміхнулася, склавши руки на грудях.
— Дякую, я дуже зворушена. Знаю, що це велика відповідальність — прийняти мене у ваше життя, і я постараюся бути вам вдячною за кожен день, проведений тут.
Дружина поглянула на Івана, і в її очах можна було прочитати прийняття. Її голос звучав щиро, без сліду недавнього скептицизму:
— Ми ж сім’я, і в ній немає місця чужим. Якщо Іван вважає вас рідною, значить, так і є.
Іван, відчуваючи глибоке полегшення і вдячність, обійняв дружину. Він зрозумів, що тепер його сім’я була в повному складі, і він готовий був зробити все можливе, щоб його мама почувалася як удома.
Минуло кілька років. Старенька, уже слабка і хвора, знайшла спокій у будинку Івана, насолоджуючись його турботою і близькістю, яких так довго була позбавлена. Вона почувалася по-справжньому щасливою, знаючи, що її син тепер поруч, і їхній зв’язок, який вони віднайшли, не буде розірвано. Коли настав час і вона покинула цей світ, Іван відчував глибоке горе, але водночас і вдячність за те, що доля дозволила йому дізнатися свою справжню матір. Щоразу, приходячи на її могилу, він відчував, як у серці оживає її турбота і любов, яка назавжди залишиться з ним.
Іван завжди зберігав пам’ять про свою матір, відвідуючи її могилу і згадуючи ті моменти, що вони розділили. У своєму серці він знав, що це був незабутній урок любові, сили і прощення. Цей досвід показав йому, що справжня любов живе поза часом і кордонами, і що ті, кого ми любимо, завжди залишаються з нами, навіть після відходу. Тепер він знав, що любов ніколи не вмирає. Вона лише набуває нових форм і продовжує жити в наших серцях, історіях і тих уроках, що ми передаємо далі. Теплі спогади про двох матерів, які подарували йому життя і любов, стали його дороговказною зіркою, яка завжди освітлювала його шлях.
