він знав, що зустріч із цією жінкою була не випадковою. Він був готовий продовжувати шукати її, незважаючи на всі сумніви.
Минуло шість днів. Щовечора він проїжджав тією самою дорогою, вже майже втрачаючи надію. Але нарешті, коли він уже майже залишив свої очікування, вдалині на узбіччі дороги він знову помітив знайому постать. Старенька стояла там, немов чекала на його появу. Серце Івана шалено забилося. Він зупинив машину, вискочив з неї і швидко підійшов до неї, відчуваючи суміш радості та хвилювання.
— Анно Петрівно! — покликав він її, з надією дивлячись їй в обличчя. — Добрий вечір! — почав він, намагаючись звучати спокійно. — Я не можу перестати думати про наші минулі зустрічі. Будь ласка, скажіть мені правду. Хто ви і як пов’язані з моєю матір’ю?
Старенька довго мовчала, потім важко зітхнула і, дивлячись удалину, ніби знову поринувши у спогади, сказала:
— Багато років тому я працювала в будинку твоєї матері. Тоді були інші часи, і життя для жінки, що залишилася самотньою, було нелегким. — Вона зітхнула, її голос тремтів, і вона ледь стримувала сльози. — Коли я завагітніла і залишилася без підтримки, твоя мати запропонувала рішення, що здавалося тоді порятунком. Вона сказала, що зможе дати моєму синові те, чого я не могла б дати йому сама.
Іван слухав її, відчуваючи, як у ньому наростає суміш подиву і хвилювання. Слова жінки були сповнені болю, а її розповідь дедалі більше занурювала його в невідому раніше сторону його власного життя.
— Вона сказала мені, що це дасть йому кращий шанс, ніж я могла б запропонувати, що вона зможе подарувати йому майбутнє, якого я б не змогла йому дати. І я погодилася. Тоді мені здавалося, що я роблю для нього найкраще, що можу, — її голос тремтів, і сльози блищали на її зморшкуватому обличчі. — Але через три роки вона загадково зникла, і під опіку тебе взяв її чоловік, якого ти називаєш батьком. Мені було важко прийняти, що ти ростимеш без матері, але я не могла повернутися, твій батько тобі дав багато, він молодець.
Іван ледь знайшов у собі сили заговорити, борючись із хвилею почуттів:
— Ви хочете сказати, що я… я ваш син, а мій батько, виявляється, і зовсім не біологічний?
Іван втратив дар мови, до такого відкриття він не був готовий. Старенька повільно кивнула, стримуючи свої емоції, і в її очах з’явився біль, який вона приховувала все своє життя:
— Так, Іване. Ти мій син.
Ці слова прозвучали як грім серед ясного неба, і для Івана весь світ перевернувся в одну мить. Потрясіння охопило його, він не знав, що сказати, як відреагувати. Все його життя тепер здавалося йому чимось іншим, і перед його очима пронеслися миті, які він розділяв зі своєю матір’ю, навіть не підозрюючи про справжнє походження. Він дивився на жінку перед собою, яка була йому так само близька, як і далека незнайомка, і усвідомив, скільки років вона провела, спостерігаючи за ним здалеку, в таємниці переживаючи і страждаючи. Серце Івана наповнилося змішаними почуттями: болем, радістю, співчуттям і подивом. Усі його уявлення про дитинство, про сім’ю раптом зруйнувалися, поступаючись місцем новій реальності. Іван відчув, що земля йде з-під ніг.
Старенька, дивлячись на його обличчя, сповнене замішання, тихо продовжила:
