Геннадій пройшов до кутка, де за занавіскою стояло відро. Поруч шконка, вузька, з продавленим матрацом. Він закинув сумку нагору, сів на край, стягнув черевики. Ноги гули після десяти днів без руху. За столом продовжили грати в карти. Хтось кинув: «Діду, ти працювати будеш?» Геннадій не відповів. Сич повернувся.
— Я тебе питаю. У колонії всі працюють або платять. Ти як?
— Не працюю, — тихо сказав Геннадій.
За столом засміялися.
— Не працює, — передразнив один із гравців, хлопець років двадцяти восьми з голеною головою. — Чуєш, діду, ти де був останній раз? У дев’яностих? Зараз усі працюють. Навіть блатні підробляють.
— Я не працюю, — повторив Геннадій.
Сич примружився.
— Значить так, діду. Ти сидиш біля відра, значить, обслуговуєш його. Виносиш, миєш, стежиш. Плюс підлогу в камері мити будеш, їжу з кухні носити. Це не робота, це обслуговування.
Геннадій ліг на шконку, заплющив очі, не відповів. За столом знову засміялися. Сич махнув рукою.
— Ладно, до нього дійде. Спати хоче, мабуть.
Увечері принесли вечерю. Кашу і шматок чорного хліба. Геннадію тарілку поставили останньому на край столу, де капало зі стелі. Він сів, взяв ложку, почав їсти мовчки. Молоді переговорювалися, лаялися, обговорювали когось із сусідньої камери. Вітьок, той самий із голеною головою, все поглядав на старого.
— Чуєш, діду, а ти взагалі говорити вмієш чи зовсім уже?
Геннадій доїв, поставив тарілку в ємність із брудним посудом, повернувся на шконку. Вітьок піднявся, підійшов.
— Я тебе питаю, старий, ти глухий?
— Не глухий, — сказав Геннадій, не піднімаючи голови.
— Тоді відповідай, коли питають. Тут не санаторій, зрозумів? Тут колонія, тут свої порядки.
Геннадій промовчав. Вітьок хотів додати щось ще, але Сич гукнув його.
— Вітьок, облиш діда в спокої, дай людині освоїтися, завтра з нього запитаємо.
Вітьок скривився, але відійшов. Ніч Геннадій провів без сну. Шконка рипіла під кожним рухом, матрац провалився посередині, з-під ковдри протягало. За занавіскою неприємно пахло.
У камері хропли, хтось ворушився, хтось бурмотів уві сні. Серце нило, тягучий біль під ребрами, знайомий, старий. Геннадій лежав на спині, дивився в стелю, де у світлі нічника тремтіли тіні. Думав про те, що молоді не знають навіть елементарного: не садять людину з досвідом у куток, не змушують працювати, не хамлять без причини.
Вони не знають правил, тому що їх ніхто не вчив. Для них авторитет — це той, хто голосніше кричить і сильніше б’є. Геннадій заплющив очі. «Нічому їх не вчили», — подумав він. На дворі грудень 2014-го. Старий уклад пішов. Залишилися тільки осколки.
Вранці 23 грудня Геннадія розбудив гуркіт. Хтось бив кружкою по батареї. Підйом. У камері заворушилися, зарипіли шконки, почулася лайка. Геннадій розплющив очі. Голова важка, у роті сухо, серце калатало нерівно. Він спустився зі шконки, ноги підкошувалися.
За ніч приміщення вистигло, батареї ледь теплі, від вікна несло крижаним вітром через щілини в рамі.
— Діду, вставай швидше! — гукнув Сич. — Винеси відро у двір. Потім підлогу помиєш.
Геннадій мовчки взяв відро. Важке, наполовину повне. Накрив кришкою, поніс до дверей. У коридорі вже юрмилися люди з інших камер. Хтось із відрами, хтось просто стояв, курив.
Геннадій пройшов повз них, спустився сходами, вийшов у двір. Мороз ударив в обличчя. Мінус двадцять, не менше. Він ішов доріжкою до санітарного блоку біля паркану. Відро тягнуло руку. Дійшов, вилив, обполоснув снігом. Повернувся в барак. У камері вже сиділи за столом, кип’ятили воду. Сич кивнув на відро з ганчіркою в кутку.
— Мий підлогу, діду! Поки ми снідаємо, щоб готово було.
Геннадій налив холодної води, взяв ганчірку, опустився на коліна, почав мити. Бетонна підлога холодна. Коліна відразу занили. Вода крижана. Пальці німіли. Він мив мовчки, методично, від кутка до дверей. За столом молоді пили чай, жували хліб, переговорювалися.
— Дивись-но, дід старається! — сказав Вітьок, усміхнувшись. — Може, він нормальний виявиться?
— Подивимося, — відповів Сич. — Перший день ще. Може, завтра вже збрикне.
Геннадій домив, вилив воду, прибрав інвентар. Сів на свою шконку, витер руки об куртку. Руки тремтіли. Не від холоду, від слабкості. Серце нило під ребрами. Знайомий тупий біль. Він заплющив очі, притулився до стіни. «Тримайся», — подумав він.
Згадав колонії минулих років, коли він заходив у камеру, і всі вставали. Згадав, як передавали новину: Гена Вінницький прийшов. Згадав повагу в очах. Зараз він сидів у кутку, мив підлогу. Але він знав, це тимчасово. Рано чи пізно вони зрозуміють. До обіду Геннадію наказали сходити на кухню за їжею. Дали алюмінієвий бідон.
Сказали не розлити. Він взяв бідон, вийшов у коридор, спустився у двір, пройшов до їдальні. Черга чоловік п’ятдесят. Чекав пів години на морозі, поки дійде до віконця. Кухар плеснув у бідон суп із капустою. Геннадій поніс бідон назад. Важкий, літрів вісім налили. Руки слабкі, до середини двору почав зупинятися, переводив подих.
Хтось із перехожих усміхнувся. «Діду, ти дотягнеш чи допомогти?»
Коментування закрито.