Геннадій Олексійович сидів навпочіпки біля відра в кутку камери номер дванадцять, коли смотрящий Сич нахилився вмитися над іржавою раковиною і раптом завмер. Старий закочував рукав куфайки, оголюючи худе зап’ястя, а вище — сині восьмикутні зірки під ключицями, що проступали крізь розстебнутий комір роби. Сич випрямився так різко, що бризки води полетіли на підлогу, його обличчя з рожевого стало сірим.
Він побачив те, чого не мав побачити ніколи — злодія в законі старої школи, якого три дні тому молоді в’язні визначили на місце біля відра, як останнього ізгоя. Але щоб зрозуміти, як Геннадій опинився в цій колонії суворого режиму на Житомирщині, потрібно повернутися в минуле.
Геннадій Олексійович Воронцов народився в 1948 році у Вінниці, в бараку на околиці зруйнованого війною міста. Батько загинув під Києвом, мати працювала на цегельному заводі по дванадцять годин. Дитинство пройшло в голоді та вуличних бійках, повоєнний час не прощав слабкості.
У чотирнадцять років Гена стояв на розі Соборної з іншими хлопцями, чистив кишені в тролейбусах. У шістнадцять крав із вокзалу. У сімнадцять вперше сів. Три роки за грабіж магазину промтоварів на Київській. Це було в шістдесят п’ятому. Колонія його не зламала.
Навпаки, там він знайшов те, чого не було на волі. Порядок, поняття, справедливість за особливим кодексом. Старі каторжани вчили молодих тримати слово, не працювати на систему, не співпрацювати з адміністрацією, ділитися останнім шматком. Геннадій вбирав ці правила як догму.
Після першого терміну повернувся до Вінниці ненадовго. Потім відсидів ще два рази — за крадіжку та розбій. До сімдесятого року його знали по всіх центральних і східних зонах України як Гену Вінницького. Тримався твердо, адміністрацію на дух не переносив, ніколи не ламався під тиском.
У сімдесят другому його визнали рівним на сходці в Дніпропетровську. Йому було двадцять чотири роки. Зібралися дванадцять авторитетів з усього Союзу: зі Львова, Харкова, Одеси, Києва. Геннадій сидів у центрі кола, старі авторитети ставили запитання, перевіряли знання традицій. Він відповідав чітко, без заминки. Голосували одноголосно.
З того моменту Геннадій став носієм кодексу, суддею в суперечках, людиною поза системою. Зірки набили під ключицями в підпільній квартирі на ХТЗ у Харкові, куполи на груди, персні на пальці. Стара робота, акуратна. Майстер з Одеси робив голкою і тушшю три ночі поспіль.
Наступні тридцять років Геннадій провів у місцях позбавлення волі. Житомир, Біла Церква, Запоріжжя, Херсон, знову Житомир. Виходив ненадовго, на пів року, на рік, потім повертався назад. Сім’ї не завів, дітей не народив — людина його укладу не прив’язується до світу.
Друзі були, інші люди старої закалки. Семен Одеський, з яким сидів у Бердичеві в сімдесят шостому. Микола Тернопільський, що зустрівся в Харкові у вісімдесят першому. Віктор Черкаський, з ким владнали конфлікт між групами у вісімдесят дев’ятому. Разом тримали порядок, судили суперечки, наглядали за справедливістю в колоніях.
Дев’яності все змінили. У зони хлинули нові люди. Рекетири, злочинці без кодексу. Вони називали себе блатними, носили наколки, але правил не знали. Працювали на адміністрацію за їжу, крали у своїх, прогиналися під оперів. Злочинний світ розколовся. Старі трималися традицій, нові плювали на них.
Геннадій бачив, як рушиться те, що будувалося десятиліттями. Старі товариші йшли. Хто помирав у бійках з «новими», хто втрачав себе на волі, не витримавши змін, хто просто зникав. До двохтисячних років із колишнього кола залишилися одиниці. Геннадій тримався. Авторитет був залізний. Ім’я гриміло по всій Україні…
Коментування закрито.