Він прекрасно й у всіх найдрібніших деталях пам’ятав ту саму стару справу про загадково зниклих випускників. У далекому 1992 році Кузнєцов був ще зовсім молодим і недосвідченим оперативником, який особисто брав участь у первинних безрезультатних пошуках. Насамперед слідчий спустився до архіву й підняв ту саму стару, закриту справу.
Там дбайливо зберігалися пожовклі від часу протоколи давніх допитів усіх свідків. До паперів були акуратно долучені вицвілі чорно-білі фотографії з місця події й старі висновки експертизи щодо знайдених записок. Усі ці безцінні тепер матеріали тихо припадали пилом у темному підвалі районного відділу рівно 30 років.
Для початку Кузнєцов твердо вирішив знайти абсолютно всіх живих людей, які були тісно пов’язані з цією школою в ті роки. Як з’ясувалося, колишній директор Віктор Семенович Громов продовжував спокійно жити в тому самому місті. Чоловік благополучно вийшов на заслужену пенсію близько 12 років тому й вів розмірене життя.
Тепер цьому літньому, але все ще міцному колишньому керівникові виповнилося 62 роки. Громова офіційно викликали на допит до слідчого раннього ранку 17 квітня. На подив, чоловік виглядав абсолютно спокійним і зовсім не нервував.
Його благородне сиве волосся було дуже акуратно зачесане, а дорогий костюм ретельно випрасуваний. Руки літнього свідка жодного разу не здригнулися, коли він незворушно підписував формальний протокол допиту. Кузнєцов без зайвих слів просто поклав перед ним свіжі фотографії з розкритої й замурованої котельні.
Громов дуже довго й гранично уважно розглядав ці моторошні криміналістичні знімки. Потім він повільно, з явним подивом похитав своєю сивою головою. Чоловік упевнено сказав, що зовсім не розуміє, звідки в підвалі школи взагалі могли взятися всі ці речі.
Тоді досвідчений слідчий жорстко нагадав йому про серйозні суперечності в його власних свідченнях тридцятирічної давнини. Кузнєцов зачитав, як Громов спочатку неправдиво стверджував, що поїхав зі школи рівно о шостій вечора. А потім, притиснутий до стіни показаннями сторожа, усе ж визнав, що повертався до будівлі о восьмій годині.
Чоловік анітрохи не знітився й звично пояснив це своєю простою людською забудькуватістю. Він філософськи зауважив, що минуло вже 30 років, і він справді міг банально переплутати точний час у своїх спогадах. Громов знову впевнено підтвердив, що так, він справді привозив важкі коробки з канцелярськими товарами того фатального вечора.
Колишній директор наполягав, що вони із завгоспом Савельєвим просто мовчки розвантажили ці речі в підвалі. Після цього рутинного заняття він нібито одразу сів у машину й спокійно поїхав додому до своєї законної дружини. Тоді Кузнєцов поставив йому найпряміше й найнезручніше запитання про те, чи знав Громов про існування прихованого таємного приміщення в котельні.
Колишній директор відповів категоричною й абсолютно спокійною відмовою. Він твердо заявив, що за всі роки своєї роботи жодного разу не бачив жодної дивної фальшивої стіни в підвалі. За його словами, вся технічна зона котельні перебувала виключно в зоні особистої відповідальності завгоспа Савельєва.
На жаль, надійно перевірити алібі підозрюваного на вечір 23 травня було вже фізично неможливо. Законна дружина Громова раптово пішла з життя ще у 2010 році через тяжке онкологічне захворювання. Якихось інших живих свідків його перебування вдома тієї ночі просто не залишилося серед живих.
У далекому 1992 році мобільні телефони були великою рідкістю, а білінгу й деталізації дзвінків тоді просто не велося. Не здаючись, слідчий почав дуже уважно вивчати фінансове становище родини Громова в лихі дев’яності роки. Незабаром у банківських документах виявилася одна вельми цікава й підозріла деталь.
Виявилося, що в кризовому 1993 році шкільний директор раптом купив собі абсолютно новий і дуже дорогий автомобіль. Це був престижний імпортний седан, реальна вартість якого значно перевищувала весь його офіційний річний заробіток. На пряме запитання слідчого про походження таких величезних грошей чоловік відповів так само незворушно й спокійно.
Громов переконливо пояснив, що цілком несподівано отримав великий спадок від свого багатого дядька, який усе життя проживав у Казахстані. Надані ним старі документи й виписки справді повністю підтверджували цю ідеальну легенду. Нотаріально завірений і правильно оформлений заповіт датувався якраз лютим 1993 року.
Зрозумівши, що тут зачіпок поки немає, Кузнєцов тимчасово переключив свою пильну увагу на постать покійного завгоспа Савельєва. Як було відомо з архівів, Петро Ілліч раптово помер рівно 17 років тому. Його стара медична картка підтверджувала офіційний і беззаперечний діагноз: великий інфаркт міокарда.
Це була цілком раптова, але природна смерть відносно молодого чоловіка у віці 45 років. На щастя для слідства, у покійного Савельєва залишилася законна вдова, яка могла пролити світло на минуле. Людмила Савельєва нині благополучно проживала у великому обласному центрі.
Тепер цій утомленій життям жінці було повних 53 роки. Вона без зайвих суперечок погодилася на офіційну зустріч із прибулим слідчим. Людмила чесно зізналася, що пам’ятає той фатальний травень 1992 року вже дуже смутно й уривчасто.
Тоді її покійному чоловікові було лише 28 років, і він був сповнений сил. За її словами, Петро дуже часто й надовго затримувався на своїй важкій роботі. Величезна будівля старої школи вимагала його постійної, щоденної господарської уваги й контролю.
Жінка пригадала, що ввечері 23 травня Петро повернувся до їхньої квартири лише близько десятої години вечора. Кузнєцов обережно запитав удову про психологічний стан і настрій її чоловіка в ті страшні дні. Людмила на мить глибоко замислилася, поринувши у свої давні спогади…
