Вилучений під час обшуку щоденник розкаяного Громова назавжди й дбайливо передали до закритого, секретного архіву слідчого управління. Це воістину страшна, моторошна сповідь дуже слабкої людини, яка цілих 30 років боягузливо жила з жахливою й руйнівною для душі таємницею. Тепер ці лячні, докладні рукописні записи дуже уважно й науково вивчають професійні кримінальні психологи.
Фахівці намагаються науково й раціонально зрозуміти, як крихка людська психіка взагалі може стільки років нести такий нестерпний, страшний тягар. Тамара Крилова, та сама колишня бухгалтерка цієї проклятої школи, теж давала свої дуже важливі свідчення на цьому суді. Літня жінка повністю й беззастережно підтвердила встановлений слідством факт регулярної шкільної контрабанди в дев’яності.
Вона крізь гіркі сльози сказала, що безумно, всім серцем шкодує про те, що не поставила потрібних запитань керівництву тоді, 30 років тому. Цілком можливо, що цю страшну, масову трагедію можна було б якось запобігти, якби вона тоді виявила хоч краплю громадянської пильності. А от старий, тихий нічний сторож Семен Волков мирно помер у своєму ліжку ще у 2018 році.
Цей добрий, довірливий старий так і не дізнався страшної, шокуючої правди про ту фатальну травневу ніч чергування. До самого останнього дня свого довгого життя він абсолютно щиро вірив, що зниклі діти просто втекли до столиці. Іноді він сумно, зітхаючи, казав своїм сусідам, що дуже шкодує про свою старечу неуважність.
Старий до кінця днів дорікав собі лише за те, що не перевірив школу ретельніше того злощасного темного вечора. Знайдені в підвалі останки всіх нещасних випускників нарешті урочисто й з почестями поховали в червні 2023 року. Для цього було спеціально виділено велику, доглянуту спільну могилу на самому центральному, почесному місці міського кладовища.
Змучені, постарілі родичі, які пережили три страшні, сповнені сліз десятиліття невідомості, нарешті отримали своє святе місце, куди можна прийти поплакати. На великому, красивому спільному гранітному пам’ятнику золотом навіки висічені імена всіх 24 загиблих там підлітків. Там назавжди залишився лежати Ігор Рибаков, сміливий, чесний і рішучий староста того дружного класу.
Поруч із ним вічним сном спочиває відмінниця Свєта Малініна, яка щиро й світло мріяла стати хорошою, рятівною життя лікаркою. Там само лежить і Денис Ковальов, який дивом і на велике щастя помирився зі своїм суворим батьком перед самим випускним балом. І всі інші 21 випускник цього дивовижно дружного, нерозлучного й світлого класу 11-Б.
Постаріла, посивіла вчителька Анна Михайлівна Корнєва віддано, як на роботу приходить на це кладовище щотижня. Цій неймовірно сильній, стійкій жінці зараз виповнилося вже повних 59 років. Вона так ніколи в житті й не вийшла заміж, назавжди залишившись самотньою жінкою.
Учителька повністю, без остачі присвятила все своє подальше життя лише світлій пам’яті своїх улюблених, загиблих учнів. Нещодавно Корнєва написала й власним коштом видала дуже пронизливу, сумну книгу про трагічну долю свого класу 11-Б. На її сторінках дуже дбайливо й з великою любов’ю зібрані особисті, світлі історії абсолютно кожної загиблої дитини.
Там неймовірно докладно, зі слів батьків описані їхні світлі дитячі мрії, юнацькі надії й дуже сміливі плани на доросле майбутнє. Ця книга-пам’ять вийшла друком доволі невеликим, дуже скромним накладом у місцевій друкарні. Абсолютно всі виручені гроші від її продажу повністю, до копійки йдуть на підтримання чистоти й порядку шкільного меморіалу.
Батьки всіх загиблих дітей, які залишилися живими, згуртувалися спільним горем і створили свою міцну групу психологічної підтримки. Ці люди зі спільною, незагойною раною тепер регулярно, як одна родина зустрічаються один раз на місяць. На цих дуже теплих, душевних зустрічах вони зі сльозами діляться найсвітлішими, смішними спогадами про своїх дітей.
Вони всіма своїми силами допомагають одне одному хоч якось справлятися з тим тяжким, роз’їдаючим душу болем, який не минає навіть через багато років. Невтішна, сива мати Ігоря Рибакова зі сльозами на очах сказала приїжджим столичним журналістам, що цілих 30 років жила лише однією надією на диво. Вона свято, до останнього подиху вірила, що її улюблений, єдиний син усе ще живий і просто не може приїхати.
Жінка щодня віддано чекала, що він одного дня просто, без попередження постукає в їхні рідні двері. Але тепер у неї більше немає абсолютно жодної, навіть найслабшої й найпримарнішої рятівної надії на зустріч. У неї залишилася лише холодна, гранітна могила й стара, вицвіла фотографія усміхненого сімнадцятирічного хлопця, який уже ніколи не стане старшим.
Убитий страшним горем батько Свєти Малініної раптово, уві сні помер лише через один місяць після похорону доньки. Лікарі лише розвели руками й сказали, що його старе, хворе серце просто фізично не витримало такого потрясіння. Його вбита горем вдова абсолютно щиро вважає, що він помер від нестерпного, фізично розриваючого душу горя й туги.
Спочатку в їхньому житті були довгі, болісні 30 років щоденного чекання, а потім на них обрушилася ця страшна, вбивча правда. Усе це виявилося надто важким і абсолютно нестерпним випробуванням для літньої й глибоко хворої людини. Тепер ця гучна, історична кримінальна справа офіційно, остаточно й назавжди закрита в запилених архівах.
Усі справжні винні в цій трагедії нарешті понесли своє заслужене, законне й дуже суворе покарання. Історична й проста людська правда була нарешті повністю встановлена прискіпливим слідством. Але 24 повністю зруйновані родини назавжди залишилися жити з тією зяючою, чорною порожнечею в серці, яку вже ніщо й ніколи в житті не заповнить.
Той далекий, трагічний випуск 92-го року назавжди став лише сумним привидом із минулого. Це був дивовижний, світлий і дуже дружний клас, який так ніколи й не повернувся додому. Пам’ять про них назавжди залишиться в історії й серцях жителів цього невеликого містечка.
