— запитала слідча Софія Орлова, кладучи на стіл папку з документами.
Артем ковтнув слину, почуваючись безпорадним.
— Я… я не звертав уваги. Думав, що він просто не звик до нової мами.
Орлова кивнула, дістала кілька фотографій і розклала перед ним.
— Ваша дружина не та, за кого себе видавала. Подивіться.
Артем поглянув на знімки, і його занудило. Різні міста. Різні прізвища. Різні діти. Але одне повторювалося завжди: зниклі або загиблі діти і мачуха, яка зникала після трагедії.
— Це якась помилка, — видавив він. — Не може бути.
— Боюся, що ні. Ваша дружина — професійна аферистка і, ймовірно, серійна вбивця.
Артем відчув, як холод розливається по тілу. Олена весь цей час була поруч. Вона могла вбити його сина. І тепер вона десь там. Біжить. Сховується. Але найстрашніше — можливо, вона ще повернеться.
Олена зникла. Поліція почала масштабне розслідування, але поки що всі сліди обривалися. Артем сидів у кабінеті слідчого, безсило дивлячись на розкладені перед ним фотографії. На них були різні обличчя, різні документи. Але в усіх цих жінках він упізнавав Олену.
— Ми з’ясували, що вона вже не раз змінювала імена, — пояснила Софія Орлова, втомлено потираючи перенісся. — Останній відомий нам псевдонім — Олена Соколова. Але раніше вона була Оленою Ковальовою, Мариною Власовою, Ольгою Смирновою. Щоразу вона з’являлася в новому місті, виходила заміж за чоловіка з дитиною. А потім ця дитина зникала.
Артем ковтнув слину, його пальці мимоволі стиснулися на підлокітниках крісла.
— Ви хочете сказати, що мій син — перший, хто вижив?
— Саме так. Ми підозрюємо, що в минулому вона не просто тікала. Усі ці нещасні випадки тепер здаються далеко не випадковими. Але досі ні в кого не було доказів.
Артем повільно підняв погляд.
— Але в мене вони є.
Слідча кивнула.
— Ваш син — єдиний свідок, хто може розповісти, що сталося.
Слова Орлової луною віддалися в голові Артема. Хлопчик міг упізнати Олену. Він міг підтвердити, що це не був нещасний випадок, а спроба вбивства. І Олена про це знала. Вона розуміла, що тепер він — її найбільша загроза.
— Вона спробує його добити, — видихнув Артем, холонучи від цієї думки.
— Ми вже посилили охорону в лікарні, — запевнила Орлова. — Біля палати вашого сина цілодобове чергування. Якщо Олена спробує з’явитися, ми її схопимо.
Але всередині Артем знав: цього недостатньо. Він відчував усім нутром, що вона не втекла, щоб сховатися. Вона чекає. Вона спостерігає.
Олена справді спостерігала. Сидячи в очікуванні на вокзалі, вона нервово стискала в руках квиток. Дві жінки поруч обговорювали новину, яку вона вже встигла побачити в інтернеті.
— Кажуть, дитина в лікарні в тяжкому стані, але вижила.
— Так, охоронець парку його витягнув. Його зараз героєм називають. Господи, а що за жінка-то така була?
