Віктор, який усе ще сидів у снігу, спостерігав за цією сценою із завмиранням серця. Його пальці тремтіли від холоду, губи німіли, але в грудях тепліла одна думка: він живий. Хлопчика обережно завантажили на ноші, закутали з усіх боків і закріпили крапельницю. Медики, не втрачаючи ні секунди, побігли до машини.
— Готуйте реанімаційне відділення. У нас критичний випадок гіпотермії.
Двері швидкої зачинилися, сирена завили, несучи їх геть у ніч. Віктор продовжував сидіти в снігу, не відривуючи погляду від вогнів, що зникали в темряві. Тепер усе залежало від лікарів. Сидячи в снігу, він намагався зрозуміти, яка ж жінка могла залишити дитину помирати в крижаній воді.
Артем Соколов дивився на місто з сорокового поверху своєї офісної будівлі. Його силует виділявся на тлі нічного пейзажу, засипаного снігом, що простягався до горизонту. У відображенні скла він бачив себе — успішного чоловіка, одягненого в бездоганний костюм, з ідеально укладеним волоссям і виразом зосередженості, який допоміг йому досягти вершини в бізнесі.
Але в цьому ж відображенні читалася втома. Темні кола під очима, напружені складки навколо рота — усе це було ціною, яку він заплатив за успіх. У руках він тримав фінансовий звіт, який мав вивчати, але його думки були далеко. Учора він скасував важливу вечерю з діловими партнерами. Він задавався питанням, чи впоралася його дружина сама з сином.
Різкий звук телефону розірвав тишу кабінету. Артем нахмурився: його секретарка знала, що його не можна турбувати під час аналізу квартальних звітів.
— Соколов, — відповів він роздратовано.
Але голос на іншому кінці був напруженим і серьезним. Це дзвонили з Центральної лікарні. Слова «аварія» і «замерзле озеро» повисли в повітрі, як уламки кошмару. Артем відчув, як земля йде з-під ніг.
Дорога до лікарні була розмитим потоком світлофорів і засніжених вулиць. Він їхав автоматично, а в його голові крутилися останні моменти, проведені з сином: поспішна вечеря три дні тому, розсіяне «добраніч», порожні обіцянки провести разом більше часу.
Біля входу в лікарню миготіли аварійні вогні. Артем кинув машину прямо біля входу, не думаючи про правильне паркування. На стійці реєстрації медсестри поглянули на нього з тривогою, немов упізнавали, але не наважувалися щось сказати.
— Де мій син? — його голос прозвучав жорстко, зриваючись на хрип.
Його зустріла лікарка, серйозна жінка, чиї слова він ледь сприймав:
Коментування закрито.