Він пригрозив раптовими перевірками, які вмить прикриють її скромну лавочку. Зінаїда Петрівна сміливо подивилася в очі нахабі, ні на міліметр не опустивши голови. Вона заявила, що не боїться інспекцій, адже в її наметі немає ніякого бруду — тільки людський голод. Вимагач роздратовано цокнув і пішов, але його зловісне попередження повисло в повітрі.
Торговка перевела сповнений тривоги погляд на своїх маленьких гостей. Матвій дивився на рятівницю з подивом, не розуміючи, заради чого чужа людина ризикує собою заради них. Гліб замислено дожовував свою вечерю. Денис щосили стискав щелепи, стримуючи дитячу лють.
Жінка ласкаво попросила їх доїсти свої порції до кінця. Вона твердо заявила, що не дозволить їм піти в нікуди і хоче знати їхній подальший маршрут. В очах трійнят вперше блиснуло зовсім нове почуття, що витіснило звичний страх. Це була крихітна, тендітна іскра справжньої надії.
Зінаїда Петрівна ще не усвідомлювала всього масштабу того, що відбувається. Але ця проста вечеря з твердою обіцянкою захисту назавжди пов’язала її долю з цими сиротами. Цей щирий порив милосердя став негласною клятвою, яку Всесвіт просто так не забуває. Місто продовжувало жити у своєму шаленому ритмі, машини мчали повз, а стара сковорідка шипіла, немов втомлене серце.
Однак для вуличної торговки цей вечір назавжди змінився з тієї секунди, як троє хлопців присіли біля її прилавка. Матвій, Гліб і Денис збирали крихти з тарілок так дбайливо, немов хотіли втримати тепло домашньої їжі навічно. Вони не просили добавки не через ситість, а через вроджене почуття такту і сорому. Жінка простягла середньому братові чисту паперову серветку.
Суворим, але по-справжньому бабусиним тоном вона звеліла йому гарненько витерти обличчя. Гліб слухняно закивав і боязко прошепотів слова величезної вдячності. Збираючи брудний посуд, торговка не могла відірвати очей від їхніх крихітних рук. Це були дитячі долоньки, але вулиця вже встигла залишити на них свої жорстокі мітки: збиті в кров кісточки, обламані нігті та розпухлі від нескінченних холодних ночівель суглоби.
Поставивши тарілки на піднос, вона прямо запитала, куди вони попрямують після заходу сонця. Брати перезирнулися, немов спілкуючись за допомогою невидимої телепатії. Матвій ледь чутно прошепотів, що вони підуть спати під старий міст. У Зінаїди Петрівни болісно стиснулося серце від цих страшних слів.
Це згубне місце славилося своєю сирістю, гнилим картоном і похмурими тінями, де безслідно зникали зламані люди. Вона поцікавилася, чому хлопці не звернуться по допомогу в державний притулок. Денис уперто стиснув губи і з недовірою подивився на співрозмовницю. Він прямо заявив, що там їх неодмінно розлучать через дурні правила.
Торговка нахмурилася і порадила їм просто не даватися в руки вихователям. Гліб із глибоким сумом похитав головою, пояснивши, що після розлуки вони більше ніколи не зможуть знайти один одного. Він гірко додав, що виживати поодинці в цьому світі набагато страшніше. Жінка занурилася у важке мовчання, обмірковуючи почуте.
Вона дивилася на порожню касу і киплячу олію, відчуваючи пекучу ненависть до чиновників, які складають жорстокі закони, що калічать дитячі долі. Нарешті, вона твердо вирішила, що не дозволить системі розірвати цей братній зв’язок. Вона пообіцяла, що ні за що не стане їх розділяти. При цих словах очі хлопчиків загорілися, немов вони знайшли надійний дах над головою.
Знизивши голос, Зінаїда Петрівна стала розпитувати про їхнє минуле, намагаючись дізнатися, чи залишилася у них рідня. Матвій у відповідь лише невпевнено знизав плечима, а Денис відвів погляд. Гліб трохи зам’явся, але все ж зважився поділитися крихтами спогадів. Він пошепки розповів про якусь нічну поїздку на машині, після якої в пам’яті зяяла чорна діра.
Торговка відчула, як по спині пробіг неприємний мороз. Цей розірваний ланцюжок спогадів явно приховував за собою важку трагедію. Жінка не стала ятрити дитячі рани і витягувати з них правду кліщами. Вона добродушно запропонувала їм приходити за їжею і наступного дня, висунувши лише одну важливу умову…
