Гул мотора наблизився, перейшов у гучний рев і різко обірвався. Грюкнули важкі металеві дверцята кабіни. Анна сиділа в темряві, щільно стиснувши губи. Вона чула, як рипнули сходинки ґанку. Пролунав незнайомий, молодий і впевнений чоловічий голос.
«Здорові були, Михайле Іллічу!»
«Здоров, Вікторе», — спокійно відповів лісник. «Приймай комісію. Дорогу розмило. Ледве пробралися».
Анна чула важкі кроки. До хати зайшли. Підлога над її головою трохи прогнулася. Вона розрізняла звук відсуваного табурета, стукіт знятого ременя. І тут же її слух уловив ще один звук.
Легке, часте цокання кігтів по дерев’яній підлозі й шумне, вологе дихання. Собака. Анна від переляку вся стиснулася. Вона вчепилася пальцями у власні плечі, намагаючись стати якомога меншою, втиснутися в земляну стіну льоху.
«Буран, місце!» — скомандував інспектор. Цокання припинилося, змінившись важким зітханням тварини, що влягалася на підлогу.
Почалася довга тягуча перевірка. Віктор виявився прискіпливим. Він перегортав журнали обліку, шарудів паперами, ставив запитання про кількість добутої хутровини, про сліди браконьєрів, про запаси солі для лосів. Михайло відповідав коротко, по суті.
Брязнули бляшані кружки, лісник наливав гостеві чай. Анна внизу майже не дихала. Від запаху сирої землі й пилу з мішків у неї залоскотало в носі. Вона затиснула рота обома долонями, з силою притискаючи їх до губ, щоб не видати ані звуку. По скронях котилися краплі поту, лишаючи на брудному обличчі холодні доріжки. М’язи ніг затерпли. Від незручної пози почалися болісні судоми, але вона не сміла поворухнутися.
Раптом собака над нею заворушився. Анна чула, як Буран підвівся. Пес пройшовся кімнатою. Його кроки наближалися до кутка, де стояла скриня. Цокання зупинилося просто над головою Анни.
У вузьку щілину між дошками вона побачила, як світло перекрила темна тінь. Пролунав гучний, частий втяг повітря. Собачий ніс із шумом втягував запахи, що проникали крізь щілини в підлозі. Пес учув чужого.
Буран видав низьке, утробне гарчання. Потім пролунав звук кігтів, що шкребли дерево. Собака почав рити підлогу. Земля й деревна труха посипалися крізь щілини просто на обличчя Анни. Вона заплющилася ще сильніше, втискаючи долоні в рот. У скронях важко й глухо пульсувало.
Нагорі зависла важка, неприродна пауза. Розмова обірвалася. Пролунав скрип відсуваного табурета.
«Михайле Іллічу!» — голос Віктора втратив офіційність, став настороженим і різким. «Буран у мене робочий пес, на ведмедя ходить. Він просто так підлогу рити не стане».
Було чути, як інспектор підійшов ближче до кутка. Пес гарчав голосніше, кігті з остервенінням дерли товсту половицю.
«Кого ховаємо?» — карбуючи слова, спитав інспектор.
Анна перестала дихати. Перед очима попливли чорні кола. «Це кінець. Зараз він накаже відсунути скриню. Зараз її витягнуть за волосся на світло, скрутять руки. Відвезуть назад до Савельєва, у крижане пекло, з якого немає виходу. А Михайла закують у кайданки за приховування. П’ять років таборів через неї».
У тиші, що настала, голос Михайла пролунав на диво буденно. У ньому не було ані краплі хвилювання, ані тремтіння, ані спроб виправдатися.
«Та кого тут ховати, Вітю?»
