— Поняття не маю, Степане. Зараз дізнаємося, що потрібно органам від старих.
Офіцер вирішив не тягнути кота за хвіст і відразу перейшов до суті:
— Я є законним чоловіком Ольги Кузнецової. Ви пам’ятаєте таку дівчину?
Обличчя літньої жінки миттю перекосило від злості:
— Аякже, забудеш таке. Це та сама дрянь, через яку наш Дімочка в могилу зійшов! Я її проклинаю! Навіщо ви взагалі сюди припхалися? Чого вам треба?
Чоловік мовчки дістав знімок і простягнув його розгніваній господині:
— А на цьому фото зображений ваш кровний онук. Йому вже шість місяців. Ви тільки придивіться, він же викапаний ваш покійний син. Я бачив його фотографії в нашому альбомі. Оля поняття не має, що я тут. Ваше право — ненавидіти мою дружину. Але викреслювати з життя власного онука — це злочин. Ви абсолютно безсердечні люди.
— Ми ні в чому не маємо потреби, у нас чудова сім’я, — карбував лейтенант. — Просто зарубайте собі на носі: якщо колись у вас прокинеться совість, зараз найкращий час для кроку назустріч. Прощавайте. І так, Оля боготворила вашого сина, тож ви дуже помиляєтеся щодо неї…
Різко розвернувшись, офіцер покинув квартиру.
«Ну й сімейка Аддамс. Права була Олечка, нічого з ними знатися. Жовчні й гидкі старі», — підсумував він про себе.
Щойно за візитером зачинилися двері, Степан Андрійович глухо промовив:
— Навіщо ти так спалахнула, Валю? Досить уже. Поглянь на знімок. Це ж наш Діма в мініатюрі! Той самий розріз очей, ті самі брови.
— Скільки нам іще коптити це небо? Яка в нас радість після його похорону? Від таблетки до уколу живемо, — заплакав старий. — Давай уже припиняти цю ненависть до дівчини. Може, варто спробувати налагодити мости заради хлопчика? Я більше не витримаю такого життя, Валю.
Відвернувшись до шпалер, він заридів уголос, закривши обличчя тремтячими руками.
Валентина й сама в глибині душі усвідомлювала, що ця агресія була лише спробою заглушити нестерпний біль від утрати дитини. Але як переступити через власну гординю й попросити пробачення? А дитина на фото справді не залишала сумнівів у своєму походженні — тести ДНК тут були зайві.
Рівно за сім днів у квартирі Ольги пролунав дзвінок. Ігор був на чергуванні. Розчинивши двері, дівчина інстинктивно відступила назад — на сходовому майданчику тупцяли батьки Діми.
«Господи Ісусе! Як вони вирахували мою адресу? Що їм знову потрібно? Точно нічого доброго», — майнуло в неї в голові.
Степан Андрійович заговорив першим, ховаючи очі:
