— спитала Тамара.
Про диплом вона не знала. Тобто знала, що він на п’ятому курсі, і диплом буде. Але тема, науковий керівник, коли захист — цього не знала. Не питала.
Денис пояснював хвилини три, і Тамара слухала, стоячи біля вікна й дивлячись на подвір’я, де за парканом травнева трава вже стояла по коліна. Щось про озеленення міських кварталів і вплив на мікроклімат, про коефіцієнти й картографування. Слова були незнайомі, вона перепитала двічі, і обидва рази він пояснив простіше, без роздратування, переформулював.
Вони говорили про диплом хвилин десять. Тамара думала: вона не знала теми. Вона не знала, що важко. Вона не знала майже нічого про те, чим живе ця людина, якій вона зв’язала вже три пари шкарпеток за зиму, не знаючи навіть, якого вони мають бути розміру. Це був не докір на його адресу. Це було запитання до своєї власної, і вона не квапилася на нього відповідати.
— Бабусю, — сказав Денис, — надішли фото вовченят. Якщо не складно, — додав він.
Тамара подивилася на телефон у своїй руці: плаский прямокутник, який умів, вочевидь, багато, але фотографії вона з нього ніколи не надсилала.
— Не вмію, — сказала вона прямо.
— Зараз поясню, — сказав Денис. — Значить, відкриваєш камеру, це значок такий, як фотоапарат…
Тамара взяла олівець і аркуш, що лежав на столі, й почала писати. Денис говорив повільно, крок за кроком, іноді зупинявся й уточнював: «Ти знайшла?». «Знайшла», — відповідала вона, і писала далі.
— Спробую, — сказала вона, коли він закінчив.
— Гаразд, — сказав Денис. — Дзвони, якщо що.
«Якщо що» — він казав це завжди, наприкінці кожної розмови, це була формула прощання. Тамара чула її багато разів і щоразу пропускала повз, як пропускають звичний звук. Зараз вона її почула.
Поклала слухавку. Сірий у ящику пошкрібся, вимогливо, з натяком. Тамара встала й пішла до нього.
Фотографувала вона з третьої спроби: перший раз натиснула не туди, другий раз змазала. На третій знімок вийшов — трохи темний, трохи набік, але обоє в кадрі. Сірий дивився просто в камеру з виглядом істоти, у якої немає часу на дурниці. Тихий відвернувся й дивився в кут ящика, на щось своє, невидиме. Надсилала за шпаргалкою, слово за словом, звіряючись з олівцевими помітками.
Відповідь прийшла за хвилину. Спочатку смайлик — круглі очі, відкритий рот. Потім три знаки питання і слово «Серйозно?».
Тамара дивилася на екран. Смайлик був їй, загалом, незнайомий як одиниця спілкування, але значення зчитувалося без словника. Вона натиснула на поле відповіді, написала одне слово: «Серйозно». Надіслала. Потім довго дивилася на це слово, як воно висить у переписці маленьким сірим прямокутником. Це був перший раз, коли вона написала Денисові повідомлення. Може, взагалі перший раз у житті.
О третій ночі будильник спрацював, і Тамара пішла на кухню годувати. Тихий тепер сам тицявся в піпетку, нетерпляче, мало не вибиваючи її з рук. Тамара тримала його на коліні, підносила молоко маленькими порціями, чекала. За відчиненою кватиркою шумів нічний сад, у травні темрява недовга й тепла, і о третій уже світлішало на сході.
Вона думала про розмову з Денисом. Вона подзвонила через вовченят, так вона сказала собі, коли набирала номер вранці. Вовченята — це привід, це конкретний факт, з якого можна почати розмову. Без приводу дзвонити було б дивно. Або вона не вміла без приводу. Це різні речі, і Тамара зараз не могла точно сказати, яка з них правда. Не могла, це її дратувало. Вона звикла знати відповіді. У бухгалтерії немає рядка «імовірно», є або «сходиться», або «ні».
Тихий перестав їсти й задрімав у неї на коліні — теплий, щільний, важчий, ніж здається для свого розміру. Тамара не рухалася. Сиділа в жовтуватому колі лампи, слухала травневий сад за вікном. Востаннє Денис дзвонив у січні. Зараз травень. Чотири місяці, трохи більше. Тамара перерахувала ще раз: січень, лютий, березень, квітень, травень. Так, чотири. Телефон лежав на столі. Екран згас. Завтра, може, подзвонить Олексій. Або не подзвонить, це теж можливо. Тамара поки не вирішила, що вона скаже в тому чи в іншому разі.
Телефон завібрував на краю столу в п’ятницю о пів на дванадцяту, в той момент, коли обидві руки Тамари були зайняті: ліва тримала Тихого, права — піпетку. Вона скосила очі на екран. Олексій. Тихого вона пересадила в ящик, витерла руку об рушник і взяла слухавку.
— Мамо, — сказав Олексій без передмов. — Денис каже, у тебе вовки.
— Вовченята, — поправила Тамара. — Двоє.
— Мамо, ти розумієш, що це небезпечно?
