Перший стовпчик заповнювався акуратно, цифри — точніше, слова замість них — стояли рівно: перша ночі, четверта ранку, сьома ранку. У другому — дві чайні ложки, півтори. У третьому Тамара писала коротко, ніби телеграфувала: «Другий недоїв», «Перший дряпається», «Обоє спали до наступного». Не аналіз, не спостереження натураліста, просто факти, зафіксовані тому, що факти слід фіксувати.
О пів на одинадцяту в хвіртку постукали.
— Зайнята, — сказала Тамара, не підводячи голови від зошита.
За парканом помовчали. Потім зашаркали геть, повільно, з палицею. Порфирій. Вона впізнала його кроки, він переставляв ногу з невеликим зусиллям, ніби земля щоразу трохи опиралася.
Тамара дописала рядок і закрила зошит. На четверту ніч будильник спрацював о першій, о четвертій і о сьомій, і щоразу Тамара вставала, йшла на кухню, годувала й поверталася в ліжко. До ранку п’ятого дня вона намацала в собі щось важке й ватяне, що засіло десь між лопатками й не хотіло йти.
Руки тремтіли. Зовсім трохи, майже непомітно, але спринцівку вона тримала двома руками, бо однією було ненадійно. Друге вовченя, те, що в першу ніч ледве лизало молоко з пальця, тепер тикалося носом у долоню ще до того, як вона встигала набрати молоко в спринцівку. Наполегливо, без жодного збентеження.
— Нахабний, — сказала Тамара вголос.
Це не було осудом. Це звучало майже як схвалення.
Вона не пам’ятала, як заснула. Просто в якийсь момент виявила, що сидить на стільці біля коробки, голова звісилася набік і шия затерпла так, що повертатися було незручно.
Розбудило скиглення: перший вимагав свого з тією самою впевненістю, з якою вимагають зарплату. Тамара встала повільно, потерла шию, взяла спринцівку. Уперше вона подумала: надовго це? Думка була коротка й без відповіді. Вона прибрала її так само, як прибирала зі столу зайві предмети: убік, з очей геть.
Корову Порфирія звали ніяк, він просто казав «корова», і цього вистачало. Корова була стара, молока давала мало, але давала справно, і Тамара щоранку приходила з бідоном і йшла з півтора літрами — рівно стільки, скільки треба було на день.
На п’ятий день Порфирій відчинив хвіртку з виглядом людини, яка несе погані новини і заздалегідь не винна.
— Захворіла, — повідомив він, киваючи в бік хліва. — Молока нема. Може, за три дні…
— Зрозуміло, — перебила Тамара.
Вона стояла біля його хвіртки й дивилася вбік, де за березами вже розпускалося перше травневе листя. Три дні — це двадцять сім годувань без молока, і дитинчата ще надто малі, щоб перебитися водою.
Удома вона взяла телефон і набрала в пошуку, чим годувати вовченят. Інтернет подумав, покректав і видав кілька сторінок. Тамара читала повільно, в окулярах, гортаючи пальцем: «Дитяче харчування підходить, козяча або безлактозна коров’яча суміш, розведена за інструкцією». Дехто пише про спеціальні суміші для диких тварин, але де їх узяти на хуторі — це вже інше питання.
Вона відклала телефон. Востаннє вона шукала щось в інтернеті в лютому: як правильно солити капусту. До того — не пам’ятала коли.
Автобус проходив через хутір у вівторок, четвер і суботу о восьмій ранку. До селища — вісім кілометрів, туди й назад — три години з урахуванням магазину. Три години. Тамара подивилася на коробку. Вовченята спали, згорнувшись в одну сіру купу поверх Миколиного светра.
Три години без годування — вони, мабуть, переживуть. Три години без тепла й нагляду — це вже питання. Вона вдягла пальто й пішла до Порфирія.
— Приглянеш завтра вранці? — спитала вона просто з порога, не заходячи. — Години три, не більше.
Порфирій подивився на неї довго, з тим виразом, з яким дивляться на людину, що зробила щось несподіване. Тамара Василівна з проханнями не ходила. Це було відомо на хуторі так само твердо, як розклад автобуса.
— А хто там у тебе? — спитав він нарешті, примружившись.
— Вовченята, — відповіла вона коротко. — Двоє. Знайшла на черемсі біля струмка.
Порфирій знову помовчав. Пожував губами.
— Гаразд, — сказав він.
Тамара кивнула й пішла назад. Уже біля своєї хвіртки вона зрозуміла: вона попросила про допомогу. Отак, прямо, без об’їздів, прийшла й попросила. Це відчуття було дивне, як туфля не на ту ногу: наче та сама туфля, але щось не так. Не неприємно. Незвично. Вона трохи переплутала ці два слова, поки йшла подвір’ям.
В автобусі вона сиділа біля вікна й дивилася на дорогу, якої не бачила з березня. Поля зеленіли, травнева трава вже стала на повну силу, і тільки де-не-де на узбіччях ще темніло торішнє бадилля. Тамара дивилася й думала про те, що треба встигнути до зворотного рейсу.
У магазині вона взяла дитячу суміш, два пакети про запас, піпетки, вату. Продавчиня Зіна — руда, гучна, знала всіх довкола на ім’я, а більшість і за сімейними обставинами — вже тяглася через прилавок.
— Тамаро Василівно! — сказала вона радісно. — Онуки приїхали?
