Друге вовченя лежало нерухомо. Потім груди піднялися, й опустилися, і знову піднялися. Уже рівніше. Уже без тієї паузи, що була там, біля струмка. Тамара присунула стілець і сіла.
Про молоко вона згадала хвилин через двадцять, коли другий почав вовтузитися і слабо скиглити, тицяючись мордочкою в светр. Козу продала два роки тому, вік уже не той, щоб давати раду козі. Коров’яче молоко Порфирій приносив по півтора літра кожні два дні: вчорашнє стояло в холодильнику, ще свіже.
Тамара перелила трохи в ківш, поставила на маленький вогонь. Почекала. Капнула на зап’ясток: тепле, не гаряче. Той самий орієнтир, що сорок років тому.
З чого годувати — це було питання. Вона обійшла кухонні шухляди методично, одну за одною. Знайшла: гумова спринцівка, аптечна, маленька. Купила колись для промивання, згодилася.
Набрала молока. Піднесла до першого. Він потягнувся, давився, випльовував назад, тягнувся знову. Тамара не квапила. Притримувала його однією рукою, другою — спринцівку. Робота була дрібна, терпляча, пальці ще не відійшли від ранкової сирості, але вона не звертала уваги.
Другий молока не взяв. Відвертався, не розтуляв рота. Тамара змочила палець, піднесла до морди. Маленький рожевий язик пройшовся по пальцю, обережно, один раз. Тамара прибрала руку й узяла спринцівку.
Коли обоє заснули, вона налила собі чаю. Він устиг охолонути, поки вона поралася. Тамара випила його холодним, стоячи біля вікна.
За шибкою хутір лежав у тумані. Квітуча черемха над струмком біліла плямою в сірій імлі. Відра вона так і не забрала.
Минулої п’ятниці з того боку лісу було чути постріли. Два, з інтервалом. Мисливці, вона знала, навесні дещо дозволено. Вовчиця. Це було очевидно без довгих міркувань. Лігво десь біля струмка, сирі низини, місце зручне. Хтось знайшов вовченят уже після. Не зміг убити або не захотів. Не знав, куди подіти. Залишив у мішку на дереві й пішов.
Тамара не засуджувала. Вона добре розуміла цю логіку: піти легше, ніж вирішувати. Більшість людей саме так і робить. Більшість людей — розумні істоти.
Вона поставила кружку в мийку. Потім зупинилася. Вона не пішла. Вона забрала мішок і понесла його додому, і тепер у коробці біля обігрівача сопіли двоє, які були живі в тому числі тому, що вона не пройшла повз. Це була проста думка, вона пройшла крізь голову й зникла, як проходять прості думки. Тамара не стала її розгортати.
Будильник вона поставила на першу ночі, потім на четверту, потім на сьому. Телефон лежав на тумбочці біля ліжка. Вона давно не користувалася будильником, і екран світився незвично яскраво.
О першій вона встала, пройшла на кухню, погодувала. Перший верещав і вимагав так упевнено, ніби це давно був усталений порядок речей. Другий узяв із пальця молоко вже охочіше, ніж увечері, уже з певним наміром.
Обігрівач гудів у кутку. Тамара сиділа в темряві, тримала спринцівку й слухала. У домі були звуки, яких не було вісім років. Шурхіт лапок по картону, сопіння, коротке скиглення, знову шурхіт. Дрібне, безглузде, наполегливе життя в коробці з-під чобіт.
Тамара не думала про те, що це означає. Просто сиділа. Просто слухала. Коли обоє знову затихли, вона прибрала спринцівку й підвелася йти назад у ліжко. Уже в дверях зупинилася й раптом зрозуміла, що не перелічила справ на завтра. Жодного разу за весь день не перелічила.
Це було дивно. Це було так дивно, що вона простояла в дверях ще секунду, ніби намагаючись згадати, де загубила звичку і давно чи ні. За вікном світало, наприкінці квітня темрява тримається недовго.
Зошит знайшовся в шухляді столу, у клітинку, із зеленою обкладинкою, куплений колись про запас і так і пролежав недоторканий. Тамара розгорнула його на першій сторінці, взяла ручку й написала зверху: «Годування». Підкреслила.
Потім розлініяла сторінку на три стовпчики: час, кількість, примітки. Бухгалтерська звичка не вмирає, вона просто шукає новий об’єкт…
