Закінчила, прихилила лопату до паркану. Потерла поперек. Ніхто не бачив, як вона працювала. Ніхто не скаже «молодець». Її це не турбувало — так вона думала.
Порфирій Семенович з’явився біля паркану об одинадцятій: повільно, з палицею, дивлячись під ноги так зосереджено, ніби земля будь-якої миті могла викинути якийсь фокус.
— Живий? — гукнула Тамара з ґанку.
Він зупинився, підвів голову. По обличчю промайнуло щось середнє між подивом і образою, ніби запитання було некоректним.
— Поперек, — повідомив він таким тоном, яким доповідають про погані новини з фронту. — Зовсім замучив. Ти не повіриш.
— Повірю, — відповіла Тамара, сходячи зі сходинки.
— Настоянки випий, — запропонував Порфирій, спираючись на палицю обома руками. — Від сирості помагає. У мене добра, на м’яті.
— Ні, — сказала вона.
Він не образився. За вісім років сусідства Порфирій давно зрозумів: «ні» у Тамари — це просто «ні», без підтексту і без обговорення.
Вони поговорили про погоду. Порфирій сказав, що дощі будуть до п’ятниці, Тамара сказала, що до суботи. Обоє дивилися в різні боки, як двоє людей, яким є що сказати, але які давно умовилися говорити тільки про погоду.
Порфирій побрів далі. Тамара дивилася, як він переставляє палицю з ретельністю сапера. Подумала: якщо впаде там, за полем, вона не одразу дізнається. Години за три, мабуть, схаменеться. Ця думка не налякала її і не схвилювала. Вона просто пройшла крізь голову, як проходить тінь від хмари: була і нема.
У середу Олексій не подзвонив. Тамара помітила це не вранці й не по обіді, а коли мила посуд після вечері й машинально скосила очі на телефон. Екран темнів на кутку столу, поруч із хлібницею.
Щосереди Олексій дзвонив зазвичай близько сьомої вечора. Вона не чекала дзвінка, просто знала про це, як знають розклад автобусів у селі, куди їздиш раз на місяць. Трубку вона не взяла. Точніше, не потяглася до неї. Правило було давнє і звичне, як капці Миколи: першою не дзвонити. Звідки воно взялося, Тамара не пам’ятала. Просто так склалося і трималося.
Поставила телефон заряджатися. На зарядці в саморобній рамці з картону стояла фотографія Дениса. Шкільна, років десяти, біла сорочка, серйозний погляд просто в камеру. Інших фотографій на видноті не було. Тамара поправила рамку, хоча та стояла рівно.
Гречка. Чай. Хліб. «Радіо Країни»: о шостій вечора новини, потім якась передача з бадьорим ведучим, який ставив запитання гостеві, і гість відповідав упевнено, і ведучий погоджувався, а Тамара не слухала ні того, ні другого. Радіо вона вмикала не для того, щоб чути. Для того, щоб у кімнаті було щось живе, якийсь звук, який не вона виробляє.
В’язала шкарпетки, третя пара за зиму. Кому — не вирішила. Олексієві, може. Або Денисові. Або так і лежатимуть у комоді до наступного візиту, який станеться невідомо коли.
О пів на десяту вимкнула радіо, обійшла дім звичним маршрутом. Два замки на вхідних дверях, засув, перевірити кватирку на кухні. Цей обхід займав рівно три хвилини і не змінювався вісім років.
Лягла. Темрява навалилася відразу: на хуторі не було ліхтарів, і вночі вікна були чорні, ніби вирізані в стіні. Тамара заплющила очі. Тиша була повна, без жодної щілини. Вона називала це спокоєм.
У середу вранці туман лежав щільніше, ніж зазвичай, за ніч із поля натягло сирість, і хутір стояв у білястій каші, з якої не видно було навіть сусідського даху, тільки невиразний темний прямокутник там, де він мав бути…
