— Добре, — сказала Тамара. — Альошо. Ти знав, що Денис тоді в лікарні лежав?
Сірий голосно врізався в щось під столом, Тамара не озирнулася.
— Знав, — сказав Олексій.
— Ти міг сказати, — мовила Тамара.
— Ти б приїхала, — почав Олексій, і голос у нього був такий, яким говорять, коли давно репетирували, і все одно не готові. — Нам тоді не потрібно було…
Він зупинився.
— Не потрібно було що? — спитала Тамара рівно.
Олексій мовчав секунди три. Потім заговорив, повільно, з паузами між словами, як буває, коли тягнеш щось важке незручним місцем:
— Не потрібно було, щоб ти бачила, що я не даю ради, — сказав він. — Денис у лікарні, Світлана… Усе разом. Я не давав ради, і я не хотів, щоб ти це бачила.
Тамара мовчала. За вікном у саду сюрчав коник: у липні їх багато, і цей вибрав, вочевидь, кущ біля самого вікна.
— Ти завжди давала раду, — сказав Олексій, і це прозвучало не як похвала. — Ми з тобою… завжди. Я не хотів, щоб ти бачила, як я не можу.
— Я б не засудила, — сказала Тамара.
— Мамо, — сказав Олексій, — ти б засудила. Ти не спеціально. Але ти б засудила.
Тамара не заперечила. Вона хотіла сказати «ні», але зупинилася, бо не знала, правда це чи ні. Вона не знала. І це незнання було гірше за будь-яку відповідь.
Мовчали довго. Сірий щось перекинув на кухні, звук, потім тиша.
— Альошо, — сказала Тамара. — Я рада, що Денис тоді одужав.
— Я знаю, мамо, — сказав Олексій тихо.
— Я не завжди вмію говорити такі речі, — мовила вона рівно, без надлому і без жалю до себе, просто як факт, який давно слід було визнати.
— Я знаю, — повторив Олексій.
Вони поговорили ще трохи: про волонтерів, які їдуть у суботу, про те, що Денис і Світлана збираються приїхати наприкінці місяця. Звичайні слова, звичний порядок розмови. Але щось у ній було іншим, як буває іншим повітря в кімнаті, де щойно відчинили давно зачинене вікно. Усе те саме, але дихається інакше. Обоє це чули. Ніхто не назвав уголос.
У суботу Тамара встала о шостій і почала прибирати. Підмела кухню, хоча підмітала вчора. Протерла підвіконня, перемила чашки, які й так були чисті. Руки мали чимось займатися, це вона розуміла, тому давала їм заняття і не заважала…
