— спитала Тамара прямо.
Негучний видих із того боку.
— Ну так, — сказала Світлана.
— Тоді дякую, — сказала Тамара.
Світлана замовкла. Так мовчать, коли не знають, що робити з несподіваною вдячністю. Ані відхилити, ані прийняти не виходить, і доводиться просто стояти з нею. Першою знайшлася Світлана.
— Як вони? — спитала вона. — Вовченята?
Тамара розповіла. Коротко, в тому порядку, в якому події йшли: зміна корму була вимушеною, Тихий зліг, рисовий відвар, ніч біля ящика, вранці поїв.
Світлана слухала, не перебиваючи. Тамара чула її дихання й рідке негучне «угу», яке означало: «Я тут, продовжуй». Так слухають люди, яким насправді цікаво.
— Це ж скільки сил, — сказала Світлана, коли Тамара закінчила. Не з жалем і не з докором, просто визнала факт, як визнають погоду чи стан дороги.
— Не без цього, — відповіла Тамара.
Помовчали. Але тепер це було інше мовчання, не таке, як на початку. Ніби перший шар напруги зліз, а під ним виявилося щось менш тверде й не таке холодне.
— Тамаро Василівно, — почала Світлана, і в голосі з’явилася обережність людини, яка довго вибирала момент. — Ми тоді не приїхали. Після похорону Миколи Івановича.
Тамара мовчала. Вона чекала цього, або не чекала, вона зараз не могла сказати точно.
— У нас Денис тоді в лікарні лежав, — сказала Світлана тихо. — А Льоша вам не казав?
— Ні, — сказала Тамара.
— Він боявся засмутити, — продовжила Світлана. — Сказав, потім пояснимо, коли все вляжеться. Потім якось не вийшло пояснити.
Тамара сиділа за столом і дивилася в стіл. Вісім років. Денис лежав у лікарні, і вона не знала. Олексій не сказав, бо боявся засмутити її горе чужим горем. Це була своя логіка, крива, але логіка. Образа від цього не стала правильною чи неправильною. Вона просто перестала мати той фундамент, на якому стояла всі ці роки.
— Чому потім не сказали? — спитала Тамара. — Потім, коли Денис одужав?
— Ви не питали, — відповіла Світлана. — І Альоша… він не вміє пояснювати такі речі. Простіше промовчати. Час минає, момент іде, і потім уже зовсім незрозуміло, як почати.
Тамара чула це й думала: так, не вміє. Вона знала, звідки це: сама вклала. Сам давай раду, не чекай, поки спитають, не пояснюй, роби. Олексій засвоїв добре. Може, надто добре: так добре, що тепер між ними стояли роки мовчання про речі, які треба було сказати. Вона не сказала цього вголос. Деякі речі не потрібно говорити, щоб вони стали правдою.
— Я завжди хотіла приїхати, — сказала Світлана, і в голосі з’явилася беззахисна прямота. — Альоша казав: мама не любить гостей, краще не нав’язуватися.
— Я казала це про інших, — сказала Тамара. — Не про вас.
З того боку тиша. Потім Тамара почула, як Світлана ковтає — один раз, неголосно.
— Може, цього літа приїдемо?
