Вона ніколи не просила допомоги. Це вона називала про себе самостійністю, а іноді гордістю, і в цих словах не було осуду, тільки констатація. Олексія вона ростила так само: сам давай раду, не жаліся, знайди вихід. Він і давав раду, навчився, а потім перестав приїжджати, і вона казала собі: зайнятий, робота, своя сім’я. Це було правдою. Але не всією правдою, і різниці між ними виявилося більше, ніж вона думала.
Сірий дряпався в ящику, наполегливо, уже з певним роздратуванням. Тамара підійшла, взяла його на руки. Він був уже помітно важчий, ніж тиждень тому, і негайно почав штовхатися лапами, намагаючись кудись уперед.
— Тихо, — сказала вона. Не йому. Собі.
Посилка прийшла недільним автобусом. Водій Гена приніс до хвіртки, як робив іноді для хутірських, постукав двічі й пішов, не чекаючи. У пакеті було два літри козячого молока в пластиковій пляшці — холодна, щільно закрита, запітніла від різниці температур. І пачка спеціальної суміші, з намальованим лисеням на упаковці, помаранчевим, із піднятим хвостом, явно намальованим для того, щоб викликати довіру. До пачки скотчем був приклеєний аркуш, вирваний із блокнота, і на ньому почерком Олексія, швидким, трохи нахиленим праворуч: «Суміш для дикого молодняка, у зоомагазині порадили. Там інструкція».
Тамара прочитала записку. Потім перевернула, подивилася на чистий зворот і прочитала ще раз. Молоко вона поставила в холодильник. Суміш вивчала довго: дрібний шрифт на боці пачки було не розібрати без окулярів, довелося сходити в кімнату й повернутися. Пропорції, температура, частота годування для тварин різного віку. Усе написано виразно, з картинками. Там же була примітка дрібним шрифтом: переводити на новий корм поступово, змішуючи зі старим, упродовж п’яти-семи днів.
Він пішов у зоомагазин. Стояв біля прилавка й пояснював продавцеві: про вовченят, про вік, про те, що потрібно. Це не «знайшов в інтернеті за п’ять хвилин». Це пішов і спитав у живої людини.
Тамара склала записку вдвоє й відкрила шухляду столу — ту, де лежали квитанції за світло, страховий поліс, старі листи. Поклала записку зверху. Закрила шухляду.
За вікном вечоріло, наприкінці травня темніє пізно, і зараз небо ще було світлим, із рожевою смугою на обрії. У ящику сопіли обоє. Тамара сиділа за столом і думала про те, що в середу, мабуть, подзвонить Олексієві. Вона дістала з комода стару адресну книжку — синю, з потертою обкладинкою на кутику — і поклала на стіл поруч із телефоном. Не відкрила. Просто поклала поруч.
Тихий відвернувся від піпетки, просто повернув голову вбік і поклав морду на лапи. Тамара піднесла піпетку ближче. Він не ворухнувся. Вона торкнулася носа: сухий, гарячий, як камінь на сонці. Живіт при легкому натисканні був трохи щільніший, ніж звичайно, ніби там щось залягло й не збиралося рухатися. Сірий штовхнув Тихого мордою, раз, другий, і дістав у відповідь цілковиту нерухомість.
Тамара відкрила зошит. Написала час і симптоми сухим, рівним почерком. Потім написала нижче «Ветеринар» і поставила знак питання. Дивилася на цей знак довше, ніж треба.
У селищі був Іван Миколайович, пенсіонер, приймав удома, лікував усе підряд, від курей до коней. Тамара його не любила ще з колгоспних часів із причини давньої і тепер уже майже неважливої. Це зараз не мало значення. Зовсім. Вона пішла до Порфирія по номер.
Іван Миколайович узяв слухавку після першого гудка, з тією готовністю, яка буває в людей, давно звиклих, що дзвонять у справі.
— Тамаро Василівно, — сказав він бадьоро, упізнавши голос.
— Вовченя, — сказала Тамара, не витрачаючи часу на взаємності. — Тижнів п’яти. Не їсть із ранку, ніс сухий, живіт трохи здутий. До того нормально.
— Чим годували? — спитав Іван Миколайович, і голос у нього став іншим, робочим.
— Козячим молоком. Три дні тому перейшла на спеціальну суміш. Корова знову захворіла, молока не було зовсім, довелося різко, — сказала Тамара.
— Різко — це погано, — мовив Іван Миколайович. — У них травлення, як у новонароджених, будь-яка зміна корму — стрес. Навіть якщо іншого виходу нема, все одно погано. Слухай сюди. Рисовий відвар, рідкий, добре розварений. Маленькими порціями, не більше однієї чайної ложки щогодини. Не менше. Суміш поки прибери зовсім.
Тамара писала, не перепитуючи…
