Він її не гнав, вона поверталася сама, як повертається слово, що крутиться на язиці. Він думав про інше, думка відходила, і за кілька хвилин знову була тут. Вона поверталася, як надокучливий гість, який не розуміє натяків.
Другої ночі він заснув лише під ранок. Третьої — не заснув узагалі. На четвертий день, коли Малена пішла в город і її голос було чути біля задньої стіни дому, він підвівся, зайшов до спальні й підняв дошку.
Узяв один перстень. Невеликий, гладкий, без каменя. Сказав собі, що бере лише це, на крайній випадок, просто щоб було, а повернути можна потім.
Поклав у кишеню. Перстень був теплий, дивно теплий для металу, який лежав у холодному сховку. Він сказав собі, що просто тримав його в руці, і метал нагрівся.
Загорнув шкатулку назад, прибив дошку. Увечері за вечерею Малена подивилася на нього не швидко, як зазвичай, а трохи довше. Він підвів очі, усміхнувся, і вона нічого не сказала.
Уночі думка тиснула. Це була не тривога, а щось фізичне, як зайвий шар одягу, який не можна зняти. Він перевертався з боку на бік, думав про різне, але повертався до одного.
Казав собі: це просто нерви, стара звичка боятися, коли взяв зайве. Раніше таке минало. Сподівався, що мине й тепер, але не минало.
Уранці Малена сказала, що зайде до сусідки, якій зле, треба віднести відвар. Пішла з невеликим вузликом у руках, попередивши, що повернеться за годину. Олексій стояв біля вікна й дивився, як вона йде стежкою вздовж паркану.
Зачекав, поки сховається за поворотом. Потім пішов до спальні. Він не думав про наслідки.
Це було важливо: не думати, діяти швидко, поки не ввімкнулася та частина голови, яка вміє переконувати зупинитися. Підняв дошку, розв’язав полотнину, відкрив шкатулку. Переклав усе в полотняний мішечок, який приніс заздалегідь.
Шкатулку залишив на місці, порожню. Загорнув у полотнину, опустив назад, прибив дошку. Мішечок сховав у сумку.
У своїй кімнаті він згріб речі: їх було небагато, тому впорався швидко. Пройшов коридором, ніде не зупиняючись. На кухні на столі стояв кухоль із недопитим ранковим чаєм, поруч лежала його ложка.
Він не взяв кухоль, не прибрав ложку, просто пройшов повз. Вхідні двері зачинив тихо: не грюкнув, не поспішав. Діяв акуратно, майже ніжно, як зачиняють, коли не хочуть будити.
Збоку це виглядало так, ніби людина вийшла у справах і скоро повернеться. Стежка від дому вела в бік траси. Він пішов швидко, не озираючись.
За спиною рипіла на вітрі хвіртка — та сама, яку він полагодив другого дня. Тоді він замінив завіси, підтягнув клямку. Тепер вона знову рипіла, ніби щось розхиталося або просто дерево розсохлося на спеці.
Він не озирнувся подивитися. Ішов уперед, і село Полемівка залишалося позаду. Хата Малени Григорівни, полиці з травами, тиха лампадка перед іконою — усе це зникало за поворотом, і він не озирнувся жодного разу.
У кишені куртки лежав полотняний мішечок. Крізь тканину не відчувалося нічого особливого. Лише тепло, дивне, рівне тепло, ніби всередині було щось живе.
Чайник на плиті ще не охолов. Малена поклала вузлик на стіл, зняла хустку й одразу відчула: щось не так. Не побачила, не почула, просто відчула, як відчувають протяг раніше, ніж розуміють, що вікно відчинене.
Хата була тиха, але тиша була інша — порожня, а не спокійна. Вона пройшла коридором, зазирнула до кімнати, де жив Олексій. Ліжко було застелене.
Речей не було. На тумбочці — нічого, навіть склянки з водою, яка там завжди стояла. Малена повернулася до кухні, вийшла на ґанок, подивилася на двір.
Було порожньо. Вона пройшла до хвіртки, виглянула на вулицю — нікого. Хвіртка хитнулася від вітру й неголосно рипнула звуком, від якого за ці три тижні вона вже встигла відвикнути.
Вона повернулася до хати. Зайшла до спальні. Опустилася навколішки біля третьої половиці від вікна, підчепила край нігтем.
Дошка піднялася легко, бо прибита була акуратно, але без цвяхів. Полотнина лежала на місці, загорнута й перев’язана. Малена розгорнула її, відкрила шкатулку.
Було порожньо. Лише дно потемнілого дерева й запах старого металу: сухий, трохи кислуватий, як монети в кишені старого пальта. Вона стояла навколішки й дивилася всередину…
