Робота була дрібна, вимагала терпіння, і він був цьому радий. Із двору долинув скрип хвіртки, потім кроки на ґанку, потім голос — жіночий, високий, уже з надломом. Він відклав рамку й завмер.
Малена провела гостю до передньої кімнати. Олексій підвівся, підійшов до стіни й притулився до неї плечем. Він не навмисне підслуховував, просто не міг не слухати.
Жінка говорила довго, збивчиво. Чоловік п’є вже третій рік, грошей немає, діти ходять до школи в торішніх куртках, вона працює на двох роботах і не розуміє навіщо, бо все одно нічого не змінюється. Голос кілька разів обривався.
Малена не перебивала, жодного разу, жодним словом. Олексій чув лише її дихання, рівне й спокійне, як тло. Потім настала тиша.
І Малена заговорила. Тихо, кілька фраз, Олексій не зміг розібрати слів, лише ритм. Це було щось коротке.
Щось без утішань і порад, наскільки він міг судити з інтонації. Потім знову пролунали кроки, скрип дверей, стукіт хвіртки. Олексій повернувся до рамки.
Узяв її в руки й зрозумів, що не пам’ятає, на чому зупинився. Що вона такого сказала? Усього кілька фраз, і жінка пішла.
Не з відповіддю, не з рішенням, але йшла вона інакше, ніж прийшла. Це він відчув навіть крізь стіну. Він покрутив рамку в руках і поклав назад на стіл.
Удруге хвіртка рипнула після обіду. Прийшов старий, кроки були важкі, з характерним нерівним ритмом, коли одна нога слухається гірше за іншу. Голос звучав низько, ніяково, як у людини, яка не звикла просити.
Нога болить уже рік, лікарі дивилися, нічого не знайшли, а болить — і годі, ходити вже важко, і вночі не заснути. Малена не сказала нічого відразу. Олексій уявив, як вона бере його руку: він уже бачив цей жест одного разу, коли вона перевіряла його власні зап’ястя після мотузок.
Руки в неї були сухі й теплі, з несподівано міцними пальцями. Повисло довге мовчання. Потім вона назвала кілька трав, він не запам’ятав назв, бо вони були незнайомі.
І додала одну фразу. Він почув її виразно, бо Малена вимовила її трохи голосніше за решту. — Ти знаєш, на кого злишся, — сказала вона.
— Поки не відпустиш, нога не відпустить тебе. Олексій повільно сів на край ліжка. Старий за стіною помовчав, потім сказав щось нерозбірливе, тихо, майже сам до себе.
Малена не відповіла. «До чого тут прощення?» — думав Олексій. — «Нога — це нога.
Це суглоб, це м’яз, це нерв. Людина прийшла з болем у нозі, а не з образою на когось». Він слухав це й майже злився на якусь незбагненну нелогічність того, що відбувалося.
Але старий ішов так само, як пішла та жінка. Інакше, тихіше. Олексій підвівся, підійшов до вікна й зупинився осторонь шибки за звичкою.
За вікном був звичайний літній день. Трава, паркан, далі город. Десь дзижчала бджола, наполегливо й діловито.
Утретє хвіртка рипнула надвечір. Цей голос був інший — молодий, чоловічий, але в ньому було щось недобре. Не злість, не грубість.
Щось гірше — порожнеча, яка буває в людей, коли вони вже ухвалили відчайдушне рішення й прийшли сюди останнім жестом, майже механічно. Олексій випростався біля стіни. Хлопець говорив уривчасто…
