Іван відклав рубанок. Витер руку об штанину. Запитання було просте й непросте водночас.
Інша людина могла б почути в ньому натяк, мовляв, пора й честь знати. Але Іван уже знав, як вона ставить запитання: без натяків, тільки те, що спитала. Він подумав по-справжньому, не поспішаючи з відповіддю.
— Не знаю, — сказав він нарешті. Малена дивилася на нього й чекала. — Раніше це була б погана відповідь, — додав він.
— Не знаю — значить, немає плану, значить, небезпечно, значить, треба терміново щось вигадати. Він подивився на яблуню над свіжою землею, на рівні стіни сараю. — А зараз?
— Не знаю, і це не страшно. — Дивно. — Не дивно, — сказала Малена.
Вона повернулася й пішла до хати. У відчинені двері потягло запахом вечері. Це було щось із цибулею й картоплею, просте й домашнє.
Іван ще трохи постояв на подвір’ї. Над яблунею темніло небо: спершу синє, потім фіолетове по краях. Новий сарай стояв міцно, трохи пах смолою й свіжою стружкою.
Під ним, у глибині щільної темної землі, лежала шкатулка з тим, що принесло стільки всього: болю, хвороб, смертей, одного вкраденого місяця й довгої дороги назад. Усе це було там. Накрите й зайняте.
Іван підняв із землі рубанок, відніс у сіни, повісив на цвях. Зняв куртку, струснув, тирса посипалася на підлогу. Він подивився на неї, подумав, що треба підмести, і пішов по віник.
Життя тривало. Воно стало конкретним, близьким, за розміром. І це було найголовніше.
