— Але ти знаєш їхні сім’ї, — сказала Малена. Це не було запитанням, і він зрозумів це з інтонації. — Коли вони загинули, — провадила вона, — поліція зібрала їхні речі й передала родичам.
Прикраси, найімовірніше, у дружин або в дітей. Іван мовчав. Він справді знав ці сім’ї: не близько, але знав.
Чернігів великий, але такі люди живуть у кількох районах, і коло в них завжди однакове. Він знав імена, знав адреси в загальних рисах. — Ти думаєш, вони просто віддадуть? — сказав він нарешті.
— Не знаю, — чесно відповіла Малена. — Але спробувати треба. Вона поставила кухоль на стіл і подивилася на нього прямо.
— Без тебе я б не знала, куди йти, — сказала вона. — Ти потрібен у цій справі. Не як винуватий, а як той, хто знає дорогу.
Іван дивився на неї довгу секунду. Потім узяв ложку й доїв кашу. Виїхали наступного ранку, автобус до Чернігова відходив о восьмій.
Малена взяла невелику сумку, Іван — нічого, тільки куртку. На зупинці він купив їй квиток і собі, сховав решту в кишеню. Вони сіли поруч, і автобус рушив, перевалюючись на путівці.
Іван дивився у вікно всю дорогу. Дерева змінювалися полями, поля — приміськими парканами. Берези миготіли білими смугами, як сторінки книжки, яку гортають надто швидко.
Поруч сиділа маленька старенька з прямою спиною, яка три тижні тому знайшла його зв’язаним у лісі. А тепер вона їхала з ним до міста виправляти те, що він накоїв. Ця думка була настільки дивною, що він кілька разів прогнав її, і вона все одно поверталася.
Малена мовчала. Дивилася вперед, зрідка щось шепочучи, не йому, собі, так тихо, що слів було не розібрати. Молилася чи думала — він не спитав.
Щось у ньому за цю дорогу почало повільно, майже непомітно перекладатися, як перекладають меблі в кімнаті, трохи зсуваючи те, що стояло не там. Не різко, не відчутно. Просто на той момент, коли автобус в’їхав до Чернігова, він сидів трохи інакше, ніж сідав.
Першу адресу він пам’ятав добре: вулиця в Центральному районі, п’ятиповерхівка із зеленим під’їздом. Двері відчинила жінка років сорока п’яти в домашньому халаті, з рушником на плечі: явно прийшли невчасно. Вона подивилася на Івана з нетеплим упізнаванням, потім на Малену — зі здивуванням.
— Добрий день, — сказала Малена, перш ніж жінка встигла щось сказати. — Мене звати Малена Григорівна. Я знахарка з Полемівки, можна зайти?
Жінка подивилася на неї. Щось у голосі Малени, не владне й не прохальне, просто спокійне до самого дна, зробило своє, і вона відступила вбік. У квартирі пахло смаженою цибулею й пральним порошком…
