Оцей останній вид був справжнім. Іван мовчав, і в кімнаті було тихо, лише береза зовні інколи торкалася гілкою рами, неголосно, м’яко, майже ласкаво. — Там був перстень, — сказав він нарешті, не відводячи погляду від стелі.
— Який ти зняла вчора. Що з ним не так? — Твоя історія — чужа, — сказала вона.
— Я взяла його давно, думала, що зможу втримати в межах дому, не даючи працювати. Не вийшло. — То він що, робив це зі мною навмисне?
— Він робив те, для чого був зроблений, — рівно відповіла Малена. — Ти просто опинився поруч. Іван повернув голову й подивився на тумбочку.
Персня там уже не було, вона сховала його раніше. Лишилася тільки чиста дерев’яна поверхня й кухоль з остиглим відваром. — Що тепер? — спитав він.
Малена підвелася, смикнула фартух. — Тепер ти поїси, — сказала вона. — Потім ще поспиш, а потім поговоримо.
— Про що? Вона вже йшла до дверей, але зупинилася й обернулася. Подивилася на нього коротко, але так, що в цьому погляді вміщалося більше, ніж у довгій відповіді.
— Про те, куди поділися прикраси, і про те, що нам із цим робити. Вона вийшла, і на кухні зашуміла вода: вона мила руки перед тим, як готувати. Пролунав звичайний домашній звук.
За вікном береза знову торкнулася рами. Іван лежав і дивився в стелю на ті самі колоди, на ті самі білі щілини. Але щось у кімнаті змінилося — не в стінах і не в меблях.
Щось у повітрі стало трохи легшим, як буває, коли відчиняють кватирку, що давно була зачинена. Він не знав, що вона мала на увазі під словами «що нам робити». Але слово «нам» він помітив.
І воно було дивним — хорошим дивним, незвичним, як черевики, які спершу тиснуть, а потім раптом виявляються впору. Малена поставила на стіл миску з кашею, сіла навпроти й сказала без передмов: — Нам треба їхати до Чернігова. Іван підвів погляд від тарілки.
— Шукати те, що ти роздав, — додала вона, ніби це само собою зрозуміло. Він відклав ложку. — Ті люди мертві, — сказав він обережно.
— Золото вони забрали, поділили між собою, роздали: я не знаю кому й куди воно розійшлося. Як його шукати? — Треба знайти, — сказала Малена просто.
Це не була відповідь на запитання. Вона обхопила кухоль долонями, чай був гарячий, від нього підіймалася легка пара. — Ці прикраси непрості, — сказала вона.
— Кожна несе в собі щось темне: хворобу, чужу злобу, наговор. Я забирала їх у людей, щоб не нашкодили. Тримала в себе, думала — втримаю.
Тепер вони розійшлися по чужих домівках, і ті, хто тримають їх у руках, не знають, що тримають. Іван дивився на неї. — А ті чоловіки, які їх забрали, вони померли через це? — сказав він повільно.
— Так, — підтвердила Малена без інтонації. — Ти думаєш, це пов’язано? — Я не думаю, — сказала вона. — Я знаю.
За вікном проїхала машина, підстрибнула на вибоїні й зникла за поворотом. У хаті знову стало тихо, тільки каша булькала в каструлі на плиті, потроху доходячи на малому вогні. Іван потер скроню пальцями.
— Я не знаю, куди вони поділи речі, — сказав він. — Вони забрали шкатулку, перерахували, поділили між собою. Хто що взяв, я не бачив…
