Він помовчав. — У місті ті люди знайшли мене швидко, я навіть не встиг як слід сховатися. Вони знайшли мішечок, не весь: я встиг сховати перстень окремо, у кишені.
Золота там було багато, з лишком вистачило на весь борг. Вони забрали, перерахували, сказали, що квити, і відпустили. Борг закрито, я їм більше не цікавий, так вони пояснили, і я їм повірив.
А за три дні їхня машина потрапила в страшну аварію. Загинули всі троє, хто ділив це золото, у місті тільки про це й говорили. От тоді я зрозумів, що борг справді закритий назавжди.
Він знову подивився в стелю. Ззовні пройшов вітер, береза біля вікна хитнулася. Тінь від листя ковзнула по стіні й зникла, нічого не лишивши.
— Перстень сховав, не знав навіщо, просто не віддав. Зняв із нього газету того ж вечора, надяг на палець. Думав, гарний, нехай буде.
Він вимовив це з такою інтонацією, з якою говорять про вчинки, що тепер здаються незрозумілими навіть самому собі. — Далі я… — він помовчав, добираючи слово. — Далі все почало розвалюватися.
Не відразу, а поступово. Спершу перестав нормально спати, потім їсти. Потім просто лежав у кімнаті, яку винаймав, дивився в стіну й не міг змусити себе встати.
— Скільки не спав? — спитала Малена. — Троє діб нормально, — сказав він. — До того уривками, по дві-три години, тиждень майже нічого не їв.
Малена підвелася, підійшла до вікна, поправила фіранку, яка не потребувала жодного виправлення. Постояла до нього спиною кілька секунд. — Що тебе сюди привело? — спитала вона, не обертаючись.
Іван довго мовчав. — Не знаю, — сказав він нарешті. — Ноги привели, я лежав, потім встав, потім опинився на автобусній зупинці.
До Полемівки доїхав. Ішов сюди й думав, не пустять — правильно зроблять. Але все одно йшов.
Малена обернулася й дивилася на нього прямо, без метушні. — Значить, так і мало статися, — сказала вона просто. Іван підвівся на лікті.
— Я вкрав у тебе, — вимовив він повільно, ніби вона могла не почути або не зрозуміти. — Украв те, що ти мені довірила зберігати самим фактом своєї відсутності. Украв і пішов.
— Я чула, — сказала Малена. — Тоді як ти можеш отак просто… — він урвався. Вона підійшла, знову опустилася на стілець.
Узяла кухоль, подала йому — не тому, що він просив, а тому, що вирішила: так треба. — Ти повернувся сам, — сказала вона. — Це головне.
— Це не скасовує того, що я зробив. — Ні, — спокійно погодилася вона. — Не скасовує, але ти все одно повернувся.
Іван ліг назад. Він дивився на неї знизу вгору, з виразом людини, яка приготувалася до розмови одного штибу, а отримала зовсім іншу й тепер не знає, як із цим поводитися. За сімдесят три роки Малена Григорівна бачила різних людей.
Бачила тих, хто приходив із винуватим обличчям і йшов, так нічого й не сказавши по-справжньому. Бачила тих, хто говорив правду лише тому, що діватися було нікуди. І бачила, рідко, але бачила, тих, у кого правда виходила сама, з трудом, як скалка, що сиділа глибоко…
