Інга Вікторівна не була готова до такого запитання, тому спершу розгубилася, однак одразу взяла себе в руки, згадала всі інструкції, які давала їй Тетяна Василівна, і відповіла:
— Наталочко, люба, дівчинка народилася мертвою, вона не прожила жодної хвилини, а такі діти юридично вважаються плодом, тому нам тіло не віддали.
— Але ж у вас зв’язки, ви могли б попросити, наполягти, — несподівано твердо сказала Наталя.
— Навіщо? — з сумом спитала Інга Вікторівна. — Щоб ти страждала щоразу, коли приходила на цвинтар? Зрозумій, цієї дитини як такої не було, треба постаратися пережити наше горе й налаштуватися на майбутнє.
— Для вас, може, й не було, але вона дев’ять місяців жила в мені, я відчувала її, а вона реагувала на мої слова, на мій настрій.
— Наталочко, — свекруха сіла поруч із невісткою й міцно обійняла її. — Ми з тобою, ми зробимо все, щоб ці чорні дні залишилися в минулому. У вас з Едиком усе життя попереду, думай про те, що ти скоро зможеш стати матір’ю.
— А якщо не зможу? Якщо Бог послав мені єдиний шанс, а я так безглуздо все зіпсувала? — сказала Наталя.
— Не звинувачуй себе ні в чому, доню, це був ніким не передбачений нещасний випадок, — далі заспокоювала невістку Інга Вікторівна.
Деякий час минув у мовчанні. Інга Вікторівна з полегшенням зітхнула, вважаючи, що всі незручні запитання закінчилися, але Наталя знову заговорила:
— Інго Вікторівно, а ви знали, що наша донька була особливою?
Жінка прорахувала, як краще відповісти.
— Так, Наталю, знала. Едик одного разу проговорився. І знаєш, я сприйняла це спокійно. Медицина зараз творить дива. Звісно, вилікувати таке захворювання неможливо, але я б зробила все, щоб моя онука жила повноцінним життям, — упевнено сказала вона.
Наталя з вдячністю подивилася на свекруху, потім обійняла її й уперше відтоді, як дізналася страшну звістку, розплакалася.
«Ну, слава Богу, Рубікон перейдено, невістка прийняла ситуацію, тепер потрібен лише час, який, як відомо, лікує», — подумала Інга Вікторівна.
Дні летіли за днями. Літо плавно перейшло в погожу теплу осінь, потім задули північні вітри, і в грудні на місто опустилася справжня зима. Навіть старожили не пам’ятали, коли на вулицях було стільки снігу. Він сяяв на сонці, створюючи відчуття близького свята. За цей час змінилося й життя родини Іонових. Здавалося, що криза залишилася позаду, горе й безвихідь змінилися надією. Наталя все ще згадувала свою доньку, але вже без надриву, а з теплою тугою й любов’ю.
Поступово вона поверталася до звичного ритму, почала зустрічатися з подругами, інколи ходила з чоловіком у кіно чи кафе. Їй здавалося, що після всього пережитого їхня маленька родина стала ще міцнішою, а спільне горе зв’язало їх нерозривними узами. В один із особливо яскравих і сонячних днів Наталя відчула, що готова жити далі.
— Едику, — сказала вона під час сніданку, — як ти дивишся на те, щоб я знову повернулася на роботу? Тільки не на попереднє місце, не хочу, щоб мені співчували й висловлювали співчуття. Я не хочу переживати все спочатку.
— Звісно, — підтримав її чоловік, — тільки давай після Нового року. Я тут подумав, що нам треба кудись поїхати відпочити, щоб ти набралася сил, а з пошуком роботи, думаю, проблем не буде. Ти прекрасний фахівець, та з твоїм резюме будь-яка компанія візьме тебе без розмов.
Увесь наступний місяць Едуард із радістю спостерігав, як оживає його дружина. Вона знову навчилася усміхатися, цікавитися його справами, будувати плани. Лише іноді, коли Наталя залишалася сама, вона діставала з конверта знімки УЗД і уважно розглядала їх. Ось перша фотографія: малеча схожа на цятку. Потім з’явилися обриси чоловічка, а це один із останніх — його Наталя вивчала особливо пильно й не знаходила тих патологій, про які говорила лікарка. Якась невиразна здогадка зароджувалася в її думках, але сформулювати її вона поки що не могла.
Новий рік Едик і Наталя святкували вдвох. Інга Вікторівна ненадовго зайшла вдень, принесла подарунки, торт із дорогої кондитерської, але залишатися на вечерю не погодилася.
— Не ображайтеся, діти, але в мене інші плани, та й вам, думаю, краще побути наодинці.
Наталя подумки подякувала свекрусі за розуміння й теж піднесла заздалегідь приготований подарунок. За два дні подружжя вирушило в гори, де досхочу каталося на лижах і санчатах, на схилах пило запашний глінтвейн, насолоджувалося неповторною кухнею. На Різдво, закутавшись у теплі пледи, вони сиділи на балконі свого номера й спостерігали за різнобарвними феєрверками, що спалахували то тут, то там. Нарешті небо осяяла величезна синя комета.
— Загадуй швидше бажання, поки зорі не впали! — натхненно вигукнув Едик.
Наталя заплющила очі, як робила це в дитинстві, і щось тихенько прошепотіла. Коли остання яскрава іскорка згасла й стало незвично тихо, вона сказала:
— Сподіваюся, наші бажання однакові?
