— спитала Інга Вікторівна.
— Так, звісно, документи про відмову від дитини в мене в кабінеті. Щойно неонатолог дасть добро, дівчинку перевезуть до інтернату. З Наталею я поговорю сама, поясню, що такі діти часто народжуються з патологіями, несумісними з життям. Думаю, днів за чотири ви зможете забрати її додому.
Запала довга мовчанка. Інга Вікторівна з полегшенням зітхнула, ніби з її плечей звалився тяжкий тягар. Едик так і не усвідомив, що став батьком, але почувався жахливо, немов Юда після отримання тридцяти срібняків. Тишу порушила Тетяна Василівна.
— А ви не хочете подивитися на дитину?
Перш ніж Едик устиг щось сказати, Інга Вікторівна здригнулася, ніби її хтось несподівано штовхнув, і впевнено промовила:
— У нас немає жодної дитини. Як це не прикро, вона не вижила. Нехай так усе й залишиться.
Коли Наталя отямилася, в палаті нікого не було. Вона згадала, як її везли до операційної, як крізь сон вона чула крик немовляти, але не могла зрозуміти, що сталося. Ліжечка, яке ще вдень стояло поруч, у палаті не було. Вона спробувала підвестися, але сильне запаморочення змусило опустити голову на подушку. У дверях з’явилася медсестра, яка спостерігала за палатою по монітору. У руках вона тримала приготовані шприци.
— Де моя дитина? — невиразно промовила Наталя.
— Завтра, все завтра, а зараз треба спати, — сказала медсестра голосом, яким зазвичай умовляють маленьких дітей.
Вона зробила укол, і Наталя знову впала в забуття. Вранці, коли вона прокинулася, побачила біля себе Едика. Увесь його вигляд свідчив, що сталося щось жахливе. Він ніжно взяв її руку й підніс до губ.
— Наталю, рідна моя, наша дівчинка… Загалом, у нас немає доньки, — зі сльозами на очах сказав він.
Цієї миті Едик не грав. То були не сльози скорботи за малечею, а сльози усвідомлення всієї підлості свого вчинку. Він був огидний сам собі настільки, що навіть дивувався, як іще може дихати. Наталя спробувала встати, але цієї миті до палати увійшла Тетяна Василівна в супроводі свекрухи.
— Стоп, стоп, стоп, — сказала лікарка, — підніматися ще рано. Лише надвечір можна буде сісти.
— Наталочко, — поспішила до ліжка свекруха, — ми з тобою, ми разом переживемо наше горе.
Коли минув перший шок, заговорила Тетяна Василівна. Вона пояснювала, що після кесаревого розтину виявилися численні вади розвитку. Плід виявився нежиттєздатним.
— Але ж я чула крик дитини, — сказала Наталя.
— Ні, це неможливо. Реанімаційні заходи не дали жодних результатів. Мабуть, у вас були слухові галюцинації через наркоз, — відповіла Тетяна Василівна.
— А коли я побачу свою доньку? — спитала Наталя.
— Наталочко, не треба мучити себе, повір, це страшне видовище. Воно стоятиме в тебе перед очима все життя. Ти боятимешся нової вагітності. Я розумію, що зараз тобі дуже боляче, як і всім нам, але не можна провалюватися в горе. Треба змиритися й думати про майбутнє.
Едуард зі страхом дивився на цей театр абсурду. Він кілька разів намагався перервати його й сказати правду, але суворий погляд матері його зупиняв.
Три дні, поки Наталя перебувала в центрі, в її палаті поперемінно чергували свекруха або чоловік. Звісно, вони намагалися допомогти їй пережити трагедію, але основна причина була в іншому: вони боялися, що правда якимось чином відкриється.
Опинившись удома, Наталя не знаходила собі місця. Дитяча кімната, яку вона так любовно облаштовувала, за час її відсутності знову перетворилася на кабінет. Ніщо не нагадувало про те, що зовсім недавно в цій квартирі готувалися до появи дитини. Перший вечір вона мовчки сиділа на дивані, дивилася в одну точку на стіні й майже не реагувала на запитання, які їй ставили чоловік і свекруха.
Перед нею проносився щасливий час вагітності, коли вона, попри попередження лікарів, будувала плани й була певна, що в них з Едиком усе вийде, що вони зможуть максимально реабілітувати доньку й дати їй усе найкраще. «А ми ж їй навіть імені не дали», — єдине, що вона тоді сказала, але не заплакала, а знову поринула у свої думки.
Наступного дня Едуард пішов на роботу, а з Наталею залишилася сидіти Інга Вікторівна. Вона намагалася розговорити невістку, але та відповідала односкладово, не вникаючи в суть запитання. Здавалося, що вона подумки перебувала далеко-далеко, і саме там був її розум. Наталя машинально з’їла сніданок, який дбайливо приготувала свекруха, і несподівано спитала:
— А де ви поховали мою доньку?
