Наталя відразу озирнулася й упізнала дівчину, яка стала для неї доброю феєю. Вона готова була впасти перед циганкою на коліна й дякувати їй, але та підтримала її:
— Ей, сестро, ніколи нікому не кланяйся!
Потім вона нахилилася до дитини, і дівчинка радісно простягнула до неї руки.
— Ну от і познайомилися, Таміло, — сказала вона. — А ти бережи дитя. Це твій провідник у твою долю.
За хвилину циганка зняла із себе ланцюжок із кулоном і простягнула Наталі:
— Це доньці оберіг. Він охоронятиме її від лихого ока й злих людей. А тепер прощавай надовго. Ти без мене тепер упораєшся.
Усе сталося так швидко, що Наталя розгубилася. Циганка швидко зашагала алеєю.
«Треба ж її якось віддячити!» — у голові пролунав голос щасливої матері. Вона швидко почала знімати із себе сережки, перстень і спробувала наздогнати циганку. Але з донькою на руках це не виходило.
— Таміло, зачекай! Візьми, будь ласка!
Але циганка лише на мить озирнулася й вигукнула:
— Залиш це моїй тезці й пам’ятай: я ще в неї на весіллі погуляю!
Наталя так і залишилася стояти на алеї. Усе, що сталося, було схоже на марення, але маленька Таміла, яку вона притискала до себе, нагадувала, що це щаслива реальність, якою б містичною вона не здавалася.
