«І коли ти дізнався про цю катастрофу?» — кричала Інга Вікторівна.
— П’ять місяців тому, але ми сподіваємося… адже бувають помилки, — спробував пояснити Едуард, однак мати різко його обірвала.
— П’ять місяців? І ти весь цей час мовчав? — обурювалася жінка, яка цієї миті більше скидалася на фурію.
Інга Вікторівна ходила вітальнею, розмахуючи руками й кожним своїм жестом виражаючи невдоволення. Очі метали блискавки, які, здавалося, могли фізично знищити будь-кого, хто цієї миті наважиться їй заперечити. Мертвотну блідість обличчя не приховував навіть ідеальний макіяж, без якого вона ніколи не з’являлася навіть перед рідними. Професійно скориговані губи перетворилися на вузьку смужку.
— Мамо, ми сподіваємося на краще, але навіть якщо діагноз підтвердиться, ми любитимемо й виховуватимемо нашу доньку з усією можливою твердістю, — сказав Едуард, але на тлі гучних криків матері його голос був схожий на шепіт.
— Що? Ти збираєшся привести дитину з відхиленнями в нашу родину? Дурень! П’ять місяців тому все це можна було вирішити без особливих проблем, а тепер ти таку кашу заварив!
— Ти натякаєш на переривання вагітності? Лікар нам пропонував цей варіант, але ми з Наталею відмовилися, — не здавався Едуард.
— Вони відмовилися! — з’їдливо кинула Інга Вікторівна. — Чому таке важливе рішення ви ухвалили без мене?
— Бо ми батьки, і ми несемо відповідальність за нашу дитину, — намагаючись зберігати спокій, відповів чоловік.
— Дитину? — знову заверещала мати. — З якою соромно буде показатися на вулиці, яка принесе самі лише клопоти й розчарування?
— Мамо, нехай так, але це будуть наші клопоти й наші розчарування.
Несподівано Інга Вікторівна вгамувала свій запал. Вона подумала, що якщо й далі розмовлятиме в тому ж тоні, то отримає результат, протилежний бажаному. Треба було ретельно продумати весь план позбавлення від неповноцінного малюка й знайти залізобетонний аргумент своєї правоти, щоб син навіть думати забув, що можна вчинити інакше.
— Добре, синочку, вибач за різкість, я просто була дуже засмучена звісткою, розхвилювалася. Нам обом треба заспокоїтися, подумати, а потім добре все обговорити, — сказала вона.
— Я розумію, мамо, ми теж спершу були розгублені. Приходь до нас у суботу на обід, там і поговоримо, — підтримав її син.
«Двоє проти одного», — подумала вона й одразу відповіла:
— Ні, синочку, твоїй дружині зараз хвилюватися не треба, ми з тобою зустрінемося наодинці.
— Ми з Наталею всі рішення ухвалюємо разом, — заперечив Едик.
— Звісно, але спершу ми самі все обговоримо, — поставила крапку Інга Вікторівна.
Після відходу сина Інга Вікторівна Іонова, заступниця мера з соціальних питань, без сил опустилася в крісло. Вона згадала, як раділа, коли син із невісткою розповіли їй про вагітність, уявляла, як гулятиме з онуком чи онукою, як пишатиметься тим, що сама змогла підняти сина, дати йому освіту. Несподівано з її очей потекли сльози. Ні, їй не було шкода ще не народженої дитини. Вона оплакувала свої мрії й надії, яким тепер не судилося здійснитися.
На мить перед Інгою Вікторівною постала картина: вона веде за ручку дівчинку, зовнішність якої виразно свідчить про діагноз, і ловить на собі то співчутливі, то насмішкуваті погляди.
— Цьому не бувати, — сказала вона вголос, ніби в кімнаті був ще хтось, окрім неї.
Треба було терміново діяти. Наступного дня Інга Вікторівна вже сиділа в кабінеті завідувачки перинатального центру, яка метушилася перед високою начальницею, пропонуючи частування.
— Та годі, Тетяно, я до тебе по пораду прийшла, а не з ревізією. По пораду, а може, й по допомогу, — багатозначно глянула вона на лікарку.
Тетяна Василівна, хоч і була знайома з Іоновою задовго до того, як та обійняла такий високий пост, тепер стривожилася. Вона сіла навпроти Інги Вікторівни й запитально подивилася на гостю.
— Проблеми в мене сімейні, великі проблеми, і підказати, як із ними впоратися, зможеш тільки ти. Ти ж пам’ятаєш Федора та Олену Соколових, які загинули в горах під час сходження лавини?
