Ну, з тим, який айтішник? — спитав він якось.
Він спитав не один раз. За два місяці — тричі. Щоразу інакше. То як жарт. То ніби між іншим. То сховавши запитання всередині іншої розмови.
Я вирішила, що це ревнощі. Можливо, невпевненість. Відклала цю дивину в уявну теку «обговорити пізніше» і продовжила жити так, ніби нічого особливого не відбувається.
Коли все змінилося, я була на восьмому тижні вагітності.
Спочатку було два домашні тести. Потім лікар підтвердив те, що я вже відчувала і боялася назвати вголос. Я була водночас щаслива й налякана. Ми з Віктором не планували дитину суворо за календарем, але й не робили нічого, щоб цього уникнути. Я наївно думала, що бажання сім’ї в нас спільне.
У вівторок увечері я повернулася додому з маленьким подарунковим пакетом. Усередині лежало крихітне дитяче боді з написом «Майбутній архітектор», а під ним — знімок з УЗД, загорнутий у тонкий папір.
Я пам’ятаю все. Не загальний зміст, а саме секунди.
Віктор дістав боді. Подивився. Потім узяв знімок. Подивився і на нього. Акуратно поклав усе на кухонний острів — повільно, майже дбайливо, як людина, яка вже ухвалила рішення і тепер лише доводить сцену до кінця.
Потім він підвів очі.
Такого погляду я в нього ніколи не бачила. Холодного, рівного, розважливого.
— Це не моя дитина, — сказав він.
Я засміялася. Не тому, що було смішно. Просто в першу секунду мозок відмовився розуміти те, що відбувається, і вибрав найбезпечніший варіант: він жартує.
Але Віктор не усміхнувся.
Він повторив ті самі слова. Потім сказав, що все знає. Що я йому зраджувала. Що він давно мене підозрював. Що я маю піти з дому сьогодні ж.
Я намагалася говорити. Намагалася підійти, торкнутися його руки, змусити подивитися на мене по-людськи. Він відступив так різко, ніби я була чимось брудним, до чого не можна торкатися.
О дев’ятій вечора я сиділа у своїй машині на парковці біля цілодобового магазину. До дому було всього кілька кілометрів, але ця дорога вже не належала мені. На пасажирському сидінні лежав той самий пакет із дитячим боді.
Мені не було куди їхати…
