— відгукнулася Ірина.
Олексій відчинив двері. Ірина сиділа на ліжку, діти поруч, одягнені. Речі складені в стару сумку.
— Я хотів сказати, — почав Олексій. Голос прозвучав хрипко. Відкашлявся. — Не йдіть завтра.
Ірина підняла голову, дивилася на нього з недовірою.
— Що? — прошепотіла вона.
— Залишайтеся ще, — повторив Олексій. — До кінця місяця. Або довше. Поки не знайдете роботу, житло. Поки не станете на ноги.
— Але… Але ви ж самі сказали… — почала Ірина і осіклася.
— Я сказав неправильно, — перебив Олексій. — Валентині теж. Вибачте.
Ірина мовчала, сльози навернулися на очі.
— Ми вам заважаємо, — сказала вона тихо. — Я бачу. Ви уникаєте нас. Йдете рано, повертаєтеся пізно. Ми вам неприємні.
— Ні, — заперечив Олексій. — Справа не в вас. Справа в мені. Я… я не вмію. Розумієте? Не вмію жити з людьми. Розвчився. Але це не означає, що ви повинні йти.
— Чому? — запитала Ірина, дивилася на нього прямо. — Чому ви допомагаєте нам? Ми чужі вам.
Олексій мовчав, шукав слова.
— Тому що я знав, як це, — сказав він нарешті. — Втрачати. Залишатися ні з чим. Я не можу відправити вас у невідомість. Не можу.
Ірина витерла сльози, кивнула.
— Дякую, — прошепотіла вона. — Ми постараємося не заважати. Обіцяю.
— Не треба обіцянок, — відповів Олексій. — Просто живіть. Нормально. Як вдома.
Він вийшов, зачинив за собою двері. Стояв у коридорі, дихав глибоко. Що він накоїв? Знову впустив їх. Глибше. Ближче. Але іншого вибору не було. Не міг він почути дитячий плач і нічого не зробити. Олексій піднявся до себе, ліг, заплющив очі. Завтра вони не підуть. Післязавтра теж. Тиждень? Місяць? Більше? Він не знав. І це лякало. Але відпустити їх було страшніше.
Вранці Олексій спустився на кухню. Ірина стояла біля плити, готувала сніданок. Діти сиділи за столом, одягнені. Сумка стояла біля дверей. Олексій зупинився на порозі.
— Ви ж сказали вчора… — почав він.
— Я передумала, — перебила Ірина, не обертаючись. — Ми йдемо сьогодні. Зараз поснідаємо і підемо.
— Чому? — запитав Олексій різко.
Ірина обернулася, подивилася на нього.
— Тому що ви сказали це з жалю, — відповіла вона тихо, але твердо. — Я не хочу жалю. Я хочу гідно ростити дітей. А жити тут, відчуваючи себе тягарем, я не можу. Вибачте.
Вона поставила на стіл тарілки з кашею, налила чай.
— Їжте, — сказала вона дітям.
Олексій стояв мовчки. Хотів заперечити, сказати, що це не жаль. Але слова застрягли в горлі. Може, вона права? Може, це і правда жаль? Він сів за стіл, снідав мовчки. Ірина і діти їли теж мовчки. Закінчили. Ірина помила посуд, витерла руки, взяла сумку.
— Дякую вам за все, — сказала вона, дивлячись на Олексія. — Ви дуже допомогли нам. Я не забуду цього.
Максим підійшов до Олексія, простягнув руку.
— Дякую, дядю Льошо, — сказав він серйозно. — За ліки. За їжу. За те, що не вигнали відразу.
Олексій потиснув маленьку руку, кивнув, не довіряючи голосу. Артем обійняв його за ногу — швидко, коротко — і відійшов.
— Бувай! — прошепотів хлопчик.
Вони вийшли з будинку. Олексій дивився з вікна, як вони йдуть дорогою. Ірина несла сумку. Діти йшли поруч — маленькі фігурки на порожній дорозі. Він стояв біля вікна довго, дивився, поки вони не зникли за поворотом. Потім розвернувся, вийшов на ґанок, пішов до сараю. Треба працювати. Відволіктися. Забути.
Олексій лагодив паркан, вбивав цвяхи. Руки робили все самі. Голова була порожня. Ні, не порожня — повна. Він згадував Марину. Як вони познайомилися. Їй було 24, йому 26. Вона працювала медсестрою в районній лікарні. Він привіз туди сусіда, що підірвав здоров’я. Побачив її в коридорі — світловолосу, усміхнену. Одружився через півроку. Швидко, не роздумуючи. Були щасливі. Три роки щастя. Планували дітей — двох, а краще трьох. Завагітніла на четвертому році шлюбу. Вони раділи як діти. Купували речі для малечі, вибирали ім’я, облаштовували кімнату. А потім… потім пологи. Ускладнення. Кровотеча. Лікарі не впоралися. Марина померла. Донька теж, не зробивши жодного подиху. Олексій поховав їх разом. Дружину і доньку, яку ніколи не бачив. Повернувся в порожній будинок, у кімнату, повну дитячих речей, іграшок, надій. Зачинив цю кімнату. Не заходив п’ятнадцять років. А сьогодні вранці звідти вийшли чужі діти. Живі. Теплі. Реальні. І пішли.
Олексій опустив молоток, сів на землю, закрив обличчя руками. Чому відпустив? Чому не зупинив? Тому що боявся. Боявся прив’язатися. Боявся знову втратити. Боявся болю. Легше залишатися одному. Легше не відчувати, не сподіватися, не любити. Але воно того варте? Це безпека?
Коментування закрито.