— Ні. Тут, при всіх. Ти мій чоловік. Ми щойно одружилися. Це… Це непорозуміння.
Артем зітхнув.
— Це не непорозуміння, Надю, — сказав він м’яко. — Я думав, що люблю тебе по-справжньому, всією душею. Але тепер бачу ясно: ти будувала своє життя на брехні, на маніпуляціях, які ховала за усмішками. Ти запросила Лізу не з сестринської любові, не з бажання возз’єднати родину, а щоб принизити її знову, як у дитинстві, коли ти насолоджувалася своєю владою. Ти розповідала мені про неї з презирством, із насмішкою в голосі, змальовуючи як невдаху, а вона… Вона врятувала мені життя. Два роки тому, тієї ночі, яку я ніколи не забуду. І ти знала про мої пошуки, чула, як я говорив про ту жінку, але мовчала, не сказавши ні слова.
Надя заплакала, справжніми сльозами, не для публіки.
— Я не знала… Клянуся. А якщо й підозрювала… Артеме, я боялася. Ти так ідеалізував ту жінку. А я реальна. З недоліками. Так, я була жорстокою сестрою. У дитинстві. Але це минуле. Мамо, скажи йому.
Ірина відкрила рота, але Михайло підняв руку.
— Годі, Іро. Досить. Усі ці роки я мовчав, бо любив тебе. Але Ліза — моя донька. Перша, народжена від любові, яка була чистою й ніжною. Я втратив її матір, коли рак забрав її надто рано, а потім втратив Лізу через твої ревнощі, які отруювали повітря в домі. Ти завжди бачила в ній загрозу, нагадування про минуле, про жінку, яка була до тебе. А Надя? Ти виховала її за своєю подобою, передавши цю жорстокість, цей егоїзм як родинний спадок. Але годі. Час зупинитися.
Ірина осіла на стілець.
— Мишо… Я хотіла кращого для нас. Для Наді. Ліза була… чужою.
— Вона не чужа, — відрізав Михайло. — Вона моя кров. І твоя падчерка. Час визнати помилки.
Ліза стояла осторонь, обіймаючи себе руками. Вона не чекала такого. 15 років тиші, і раптом правда виривається назовні, як ріка з греблі.
— Тату! — прошепотіла вона. — Ти ніколи не говорив так.
Михайло підійшов, обійняв її, незграбно, але щиро.
— Пробач, доню, пробач мені за все, — сказав він, його голос надломився, а очі зволожилися. — Я був боягузом, справжнім боягузом. Після смерті твоєї мами я замкнувся в собі, сховався в шкаралупу горя, знаходив утіху тільки в роботі, в кресленнях, і забув про родину, про тих, хто потребував мене найбільше. Але тепер я хочу все це виправити. Повернися до нас. Хоча б іноді, не назавжди, якщо не готова. Дзвони вечорами, приїжджай на вихідні.
Сльози навернулися на очі Лізи.
— Я… я подумаю.
Артем повернувся до Наді.
— Наше весілля… Це помилка. Я не можу будувати родину на брехні. Давай анулюємо шлюб. Поки не пізно.
Надя ахнула.
— Анулювати? Артеме, ні… Я змінюся. Обіцяю. Лізо, пробач мені. Я була дурною. Заздрила. Ти завжди була розумніша, добріша…
