— Я краще піду. Це ваше весілля!
Але Артем не відпустив її руки.
— Зачекайте! Розкажіть, чому ви не сказали? І… ви зведені? Надя згадувала сестру, але… з насмішкою. Казала, ви невдаха, страхолюдка. Але ви… ви зовсім не така!
Гості тепер відверто витріщалися. Ірина підбігла:
— Що тут відбувається? Лізо, ти знову все псуєш! Артеме, любий, сядь, випий води!
Але Артем відмахнувся:
— Ні, Ірино Василівно! Я хочу почути правду! Надю, ти знала? А Ліза — про ту ніч?
Надя нервово засміялася:
— Звісно, ні! Звідки? Ліза — моя сестра, але ми не спілкуємося. Вона поїхала 15 років тому. Після інциденту з її хлопцем. Пам’ятаєш, Лізонько? Дмитро. Він віддав перевагу мені. Бо… ну, ти розумієш…
Ліза випросталася. Уперше за вечір її голос став твердим.
— Так, пам’ятаю. Ти відбила його навмисне. Принизила мене перед усіма. А мама підтримала. «Не ганьбися!» — сказала вона. А батько мовчав. Як завжди.
Михайло, який сидів у кутку, підвівся. Його обличчя було червоне від вина й сорому.
— Лізо! Пробач! Я був слабким! Ірина… вона…
Ірина шикнула:
— Мовчи, Мишо! Це не місце для родинних розбірок! Надю, відведи Артема! А ти, Лізо, йди! Ти завжди була проблемою! Бо не моя! Донька тієї жінки! Твоєї матері! Михайло одружився зі мною, але ти — нагадування про неї! Я терпіла тебе, але ти завжди була чужою!
Зала ахнула. Гості перешіптувалися: «Зведені? Ой, яка драма назріває!» Хтось дістав телефон, знімаючи нишком. Артем повернувся до Наді:
— То ти запросила її, щоб знову познущатися? Як у дитинстві? Ти розповідала мені історії, сміялася з некрасивої сестри. Але вона врятувала мене. А ти? Ти знала про мої пошуки й мовчала. Я ж показував тобі портрет від художника, який намалював жінку, що врятувала мене на дорозі.
Надя зблідла:
— Я не знала. Як я могла? Артеме, любий, це збіг. Давай забудемо. Це наше весілля.
Але Артем похитав головою:
— Ні. Я одружився з тобою, бо думав, що ти добра, щира. Але тепер я бачу. Ти маніпулюєш. Як із тим Дмитром. Як із Лізою.
Ліза стояла тихо, але всередині вирувала буря. Усі ці роки — біль, самотність. А тепер правда випливла назовні.
— Я не хотіла цього, — сказала вона Артемові. — Їдьте у весільну подорож. Забудьте.
Але він не слухав:
— Ні. Я маю віддячити вам. І… зрозуміти. Давайте поговоримо. Наодинці.
Вони вийшли на терасу. Ніч була теплою, зорі мерехтіли над соснами. Артем дістав із кишені шарф, той самий, синій із квітами.
— Ось. Я завжди ношу його з собою як талісман.
Ліза взяла шарф, провела пальцями по тканині.
— Я загубила його тоді. Думала, зник назавжди. Як і ви з мого життя.
— Розкажіть про себе, — попросив він. — Мені справді цікаво, не з ввічливості, а тому що ви стали частиною моєї історії, тієї, що змінила мене.
Вона зітхнула:
