Ми їхали в його машині крізь вечірній Київ. Вогні міста проносилися повз, відбиваючись у шибках, але ні я, ні він їх не помічали. Мовчання тиснуло, ставало майже фізично відчутним. Нарешті, коли ми зупинилися на світлофорі, батько не витримав. — Кіро… — його голос був хрипким. — Що це було? Що відбувається? Те, що вони сказали… Про банкрутство. Це правда?
— Так, — я дивилася прямо перед собою, на червоні вогні стоп-сигналів попереду. — Правда, тату. Вони майже довели справу до кінця. Останній удар мав припасти на сьогоднішній день. Злиття наших компаній через шлюб мало стати фінальною крапкою. Вони б отримали контроль, а потім викинули б тебе з твого ж бізнесу, залишивши з колосальними боргами.
Він стиснув кермо так, що побіліли кісточки пальців. — Я вірив йому. Ігорю. Ми стільки років були партнерами. Я думав, він друг. — У таких людей не буває друзів, тату. У них бувають тільки активи. І ти перестав бути для нього цінним активом.
Світлофор змінився на зелений. Машина рушила, але напруга не спадала. — Може, не варто було так? — тихо сказав він. — Влаштовувати скандал. Вони ж нас тепер знищать. Остаточно. У них зв’язки, гроші, найкращі юристи, а в нас що?
Це питання я чекала. У його голосі звучав відчай людини, яка вже змирилася з поразкою. І це було те, чого я не могла допустити. Я повернулася до нього. — Тату, подивися на мене. Він кинув на мене швидкий погляд і знову втупився в дорогу. — Вони намагалися нас знищити, але вони прорахувалися. Пам’ятаєш, ти місяць тому поскаржився, що наш старий фінансовий директор, Петренко, став якимось нервовим і уникає тебе?
Батько кивнув: — Так. А потім він раптово звільнився і поїхав, сказав, що до хворої матері. — Він не поїхав. Він прийшов до мене. Виявилося, Білозоров його шантажував, змушував підробляти звіти і зливати інформацію. Але в Петренка, мабуть, залишилася совість. Він приніс мені все: всі схеми, всі копії документів. Він злякався і хотів втекти, але ми з Дімою Вороновим переконали його співпрацювати. Він зараз у надійному місці й дає свідчення.
Батько різко загальмував біля узбіччя, він дивився на мене широко розплющеними очима. — Діма, наш адвокат? І ти… ти знала цілий місяць і мовчала? І це весілля?.. — Це була вистава, тату. Нам потрібен був час. Поки Білозорови думали, що все йде за їхнім планом, Діма збирав докази. Кожна їхня дія, кожен підроблений документ, кожен дзвінок — усе фіксувалося. Весілля було їм потрібне як фінальний акорд, а для нас воно стало сигналом до атаки. Вони самі завели себе в пастку.
Він довго мовчав, перетравлюючи почуте. Його плечі, до цього опущені, повільно розправилися. В очах замість відчаю з’явилася зла, холодна рішучість. — Отже, у нас є шанс? — У нас є більше, ніж шанс, — твердо сказала я. — У нас є докази їхнього шахрайства. А вони про це ще навіть не здогадуються. Вони думають, що зараз будуть тиснути на злякану дівчинку та її зломленого батька. Вони жорстоко помиляються.
Він кивнув, завів мотор і впевнено виїхав на дорогу. — Що далі? — А далі, тату, — я посміхнулася своєю першою справжньою посмішкою за цей день, — далі ми будемо воювати.
Офіс Дмитра Воронова знаходився в одному з хмарочосів Київ-Сіті. Крізь панорамні вікна відкривався вид на місто, яке жило своїм метушливим життям, не підозрюючи про війни, що ведуться в цих скляних вежах. Ми з батьком сиділи за довгим переговорним столом. Дмитро, як завжди бездоганно одягнений, спокійно гортав якісь папери.
— Вони запізнюються, — зауважив батько, нервово постукуючи пальцями по столу. — Нехай, — посміхнувся Діма, не відриваючись від документів. — Це дає нам психологічну перевагу. Вони хочуть показати, хто тут головний, а насправді просто тягнуть час, намагаючись зрозуміти, що за біса вчора влаштувала твоя дочка.
Рівно через 10 хвилин двері відчинилися, і увійшли двоє – юристи Білозорових. Дорогі костюми, самовдоволені обличчя, в руках тонкі шкіряні папки. Вони поводилися так, ніби прийшли не на переговори, а приймати капітуляцію.
— Андрію Миколайовичу, Кіро Андріївно, — почав старший з них, недбало кивнувши нам. — Мене звати Семен Маркович. Мій клієнт Ігор Станіславович глибоко засмучений вчорашнім інцидентом. — О, не сумніваюся, — уїдливо вставив Діма. — Він, напевно, всю ніч не спав, бідолаха…
Коментування закрито.