— підморгнув Ігор. Дівчина кивнула на знак згоди. Вона ловила себе на думці, що перше враження буває катастрофічно оманливим.
Спочатку він здався їй пихатим снобом, який відмовив у допомозі вмираючому, а тепер опікується старим, ще й техніку за власний кошт купує. У душі Олени заворушилося несміливе почуття симпатії до цього хлопця.
Та вона відразу смикнула себе назад, звикнувши тримати дистанцію з протилежною статтю. У юності вона пережила найтяжчу драму, про яку воліла стерти спогади. Довіру до чоловіків було підірвано вщент.
Олена тулилася в крихітній орендованій кімнатці, яку знімала після скандального розриву із сестрою. Перш ніж вирушити розносити таблетки, вона вирішила зазирнути до кабінету головного лікаря. Дівчина не стала засмучувати Петра Семеновича тим, що самовільне встановлення побутової техніки заборонене правилами.
За кілька хвилин вона вже переступала з ноги на ногу біля потрібних дверей. Несміливий стукіт. «Можна?» — «Заходьте.
Із чим прийшли?» — «Хотіла з’ясувати один момент. У палату до Петра Семеновича один знайомий привіз телевізор. При згадці про хлопця її щоки вкрилися легким рум’янцем.
Дайте дозвіл на встановлення, будь ласка». — «Ви ж знаєте внутрішній регламент. — «Благаю, увійдіть у становище.
У людини четверта стадія, можливо, це його останні радощі в житті». — «Здаюся, вмовили. Мій батько теж згорів від онкології».
«Величезне людське спасибі». — «Можу я потішити пацієнтів?» — «Ідіть, Олено». Щаслива медсестра летіла коридором, не вірячи своєму щастю в останні дні.
Години до полудня промайнули як одна мить. Спершу вони з напарницею розпаковували й підключали апарат. Потім добру годину вбили на пошук каналів.
Олена ледь не проґавила початок перерви. Вона кулею метнулася до роздягальні й рівно о дванадцятій стояла на ґанку. Однак обіцяної машини не було видно.
У душу закралися зрадливі сумніви, що це був безглуздий розіграш. Минуло п’ять хвилин, а обрій лишався порожнім. Вона вкотре дала собі слово не вірити чоловічим обіцянкам.
Уже розвернувшись до дверей, вона вловила вереск гальм. Із салону поспіхом вибрався Ігор. Змусив чекати.
«Пробач заради Бога». — «Втрапив у затор на під’їзді. Я вже почала думати, що ви передумали».
Дівчина не змогла приховати полегшення. «Пропоную перейти на ти», — усміхнувся хлопець. «Приймається.
Погнали. Часу в обріз, усього година». Вони стрибнули в салон і рушили з місця.
Водій забив потрібні координати в навігатор. До пункту призначення було близько чверті години їзди з урахуванням трафіку. Переступивши поріг квартири, Лена відразу попрямувала до шафи в пошуках баула.
Житло дідуся сяяло чистотою. Було очевидно, що господар — педант і акуратист. Кожна дрібниця лежала на своєму законному місці.
Дорожня сумка швидко знайшлася на нижній полиці. Дівчина пробіглася поглядом по вішаках. Зібрала домашній одяг, теплі кофти й кілька футболок. Швидко втрамбувала все до сумки.
Потім перемістилася до ванної, згребла в пакет мильні речі й бритвений станок. Ігор увесь цей час із цікавістю вивчав інтер’єр. Він зазирнув до спальні, де Олена застібала блискавку на багажі.
«Слухай, мене гризуть смутні сумніви, ремонт тут явно не по кишені пересічному пенсіонерові». — «Тобі допомогти?» — перевів він тему. — «Уже закінчила».
«Зізнаюся, я інакше планував провести цей день. Іноді мені здається, що я сплю, і ти — моє марення». Щоки дівчини спалахнули, але романтичну мить перервав звук відчинених вхідних дверей. На порозі виник респектабельний чоловік середніх років.
Він буквально остовпів, виявивши в квартирі сторонніх. «Ви хто такі, в біса?» — ошелешено вичавив він. — «Пробачте за вторгнення, я медпрацівниця з шостої клініки, Лена.
Господар квартири сам вручив нам ключі. Йому стало зле на вулиці, ми доправили його до лікарів. Зараз він оформлений у паліативне відділення».
«Ось воно що. Їдемо до нього», — безапеляційно заявив незнайомець. Чоловік був кремезний і вбраний у брендовий костюм.
Лена гарячково пригадувала: дід згадував синів-емігрантів. Ким же доводився йому цей чоловік? Після прибуття до лікарні дівчина миттю занесла речі до палати й помчала розгрібати завали роботи. Треба було рознести системи, дооформити документацію й підготувати кількох людей до виписки.
Нудьгувати не доводилося. Солідний незнайомець навпростець попрямував до ліжка Петра Семеновича. «Дядьку Петре, я телефон обірвав, а ти слухавку вдома кинув!»
Чоловік із порога почав вичитувати старого. «Що за дурниці з хоспісом? Вирішив мене провчити? Навіщо ти це влаштував?» — «Мені тут комфортніше.
Фахівці під боком, догляд цілодобовий. Плазму он організували. Я під наглядом.
І тобі мороки менше. І мені не так тоскно самому». — «Я ж наполягав на професійній доглядальниці!
Вона б порошинки з тебе здувала. Зрозумій, я фізично не можу розірватися. У нас здача об’єкта на носі.
Потрібен мій тотальний контроль». — «Варто було відволіктися, як підрядники кошторис роздули.
Око та око потрібне». — «Я взагалі в шоці, як тебе сюди прилаштували. З вулиці в такі місця не беруть.
Потрібна купа паперів». — «Зв’язки допомогли. Леночка підсуетилася.
Вона тут працює». — «І як накажеш із тобою бути?» — «Дай мені спокійно дожити. Чай, не немовля»…
«Гаразд, компроміс. Щось — одразу набирай. Примчу на перший поклик».
«Добре. І своїй кралі передай, що житлоплоща вільна». — «Дарма ти так про Машу. Я каблучку їй купувати йду».
«Отямся, Вітю. Ох, наплачешся ти з цією дівкою. Але діло твоє, звісно».
«Усе, дядьку Петре, помчав я в офіс. Увечері заскочу з гостинцями». Чоловік покинув палату й затримався біля поста чергової.
Він продиктував свій номер і велів телефонувати при найменшому погіршенні. Працівниця внесла дані до журналу й запевнила, що все буде під контролем. Установа й справді славилася чуйним ставленням до пацієнтів.
З’ясувалося, що гостя звали Артур, і він доводився старому племінником. По суті, він був єдиною опорою Петра Семеновича на схилі літ. Старий свого часу витяг хлопчиська з дна…
