Батько розбудив його о п’ятій ранку не будильником і не окриком. Він просто відчинив двері, постояв на порозі й пішов на кухню. Максим одразу помітив його червоні очі: батько теж не спав. На столі парували дві горнятка міцного чаю, поруч лежав учорашній хліб. Чоловіки сіли навпроти одне одного. Кілька секунд батько розглядав сина так уважно, ніби хотів запам’ятати його саме таким — живим, упертим і поки що домашнім.
— Отже, їдеш? — спитав він нарешті.
Максим кивнув. Батько потер долонею підборіддя, помовчав і звелів не вплутуватися в чужі справи. Він надто добре знав сина: якщо поруч кривдили слабшого, той спершу втручався, а вже потім думав про наслідки. Але за кордоном, нагадав батько, усе буде незнайомим — люди, порядки, закони. Там не можна розраховувати, що за сусідньою хвірткою завжди знайдеться знайома людина, готова прийти на допомогу.
— Почув, — відповів Максим, хоч голос зрадницьки сів.
Батько підвівся й обійняв його міцно, майже боляче. Це тривало лише кілька митей. Потім він відступив до вікна, ніби раптом зацікавився темним подвір’ям, і Максим помітив, як здригнулося його підборіддя.
У їхній родині чоловіки рідко говорили про страх. Батько виражав турботу полагодженими дверима, нагостреним інструментом чи чашкою чаю, поставленою поруч без прохання. Тому короткі обійми прозвучали красномовніше за довгу промову. Максим відчув, яким легким став батько після хвороби, хоча в дитинстві ці руки здавалися здатними підняти все на світі. Тепер син їхав виконувати те, що раніше зробив би він сам.
Збиралися майже мовчки. У валізі лежали дві сорочки, робочі штани, запасне взуття й документи в пластиковому файлі. Дарина кілька разів перевірила зарядний пристрій, мати непомітно поклала теплі шкарпетки, попри розповіді про спекотний клімат. Кожна річ була звичайною, але Максим бачив у ній спробу родини захистити його на відстані. Валіза вийшла легкою, а підняти її виявилося непросто.
Мати з’явилася у дверях, притримуючись долонею за стіну. На ній був старий теплий халат і недбало зав’язана хустка. Вона йшла обережно, заздалегідь вираховуючи кожен крок, але погляд залишався ясним. Максим спробував усміхнутися й пообіцяв, що ненадовго: заробить, розрахується з банком і повернеться. Мати слухала, киваючи, хоча сльози вже стояли в її очах. Вона знала, як рідко життя вкладається в слово «швидко».
З кишені халата вона дістала зім’ятий конверт. Максим одразу відсмикнув руку, але мати несподівано твердо сказала, що в дорозі йому знадобляться їжа й готівка. Там лежало небагато, майже все, що залишилося після лікування, і від цього приймати конверт було особливо важко. Йому здалося, ніби разом із грошима вона віддає частину власних сил.
— Тільки дзвони, — попросила вона, торкнувшись його щоки. — Не змушуй нас гадати, де ти і що з тобою.
Дарина внесла потерту валізу й поставила її біля дверей. Волосся вона стягнула в хвіст, очі почервоніли, але при матері сестра трималася. У валізу вона сховала їжу й тепер попередила брата, щоб той і не думав геройствувати. Якщо стане небезпечно або нечесно, нехай негайно повертається. Максим хотів відповісти чимось важливим, але знайома кухня раптом стала тісною від невисловлених слів.
Біля хвіртки лежав мокрий сніг. Небо опустилося низько, сусідський пес ліниво стежив за людьми, а старий рейсовий автобус мав з’явитися за кілька хвилин. Батько зупинився біля сараю, намагаючись не виказати почуттів. Дарина вчепилася в рукав куртки. Мати, закутана в хустку, все ж вийшла за сином і покликала його в ту мить, коли він уже підняв валізу.
— Повернися, Максиме. Не заради грошей — просто повернися сам.
Він обійняв її так обережно, ніби вона могла розсипатися від сильного руху, і пообіцяв повернутися. Батько стиснув його плече й нагадав, чиє прізвище він носить. Коли автобус рушив, Максим дивився крізь мутне скло аж до самого повороту: мати не відходила від хвіртки, Дарина швидко махала рукою, а батько підняв долоню лише на секунду.
Селище поволі зникало за поворотами. Повз пропливли магазин із вигорілою вивіскою, школа, біля якої він колись катав маленьку Дарину на санчатах, і поля, де батько вчив його не обманювати землю. У дитинстві Максим був певен, що дім вічний, мати завжди буде сильною, а батько ніколи не постаріє. Тепер у кишені лежала пом’ята адреса агентства, переписана з екрана, і одна чужа назва, яку він старанно вивчив, хоча не міг уявити, що чекає на нього там.
У великому місті він переночував у дешевій кімнаті, де пахло порошком і чужою їжею. Дарина написала першою, мати не наважувалася турбувати. Максим зателефонував сам, запевнив, що поїв і дістався благополучно. Почувши, що вона ним пишається, він відчув не радість, а тягар: гордість звучала красиво лише доти, доки не згадаєш її ціну.
За кілька днів попередніх формальностей і очікування він піднявся на борт літака. Пізно ввечері двері аеропорту за кордоном розсунулися, і назустріч ударило вологе, незвично тепле повітря. У рідному селищі ще лежав сніг, а тут виблискували скляні стіни, шелестіли пальми й змішувалися незнайомі голоси. Максим міцніше стиснув ручку старої валізи й ступив у місто, схоже на чужу планету…
