Коли старий єгер Василь натиснув на спуск карабіна «Тигр», відправивши кулю точно під вухо гігантському секачу, він і в найстрашнішому сні не міг уявити, що цей постріл стане стартовим сигналом у гонці на виживання, де призом буде не м’ясо, а найдорожчий скарб в історії сучасної країни. Василь не був міським мисливцем-любителем, що приїжджає до лісу постріляти по пляшках і посмажити шашлики. Йому було 55, і 30 із них він провів у цих диких горах, охороняючи заповідні стежки, де колись скіфи ховали своє золото, а шамани проводили таємні обряди.
Він був колишнім спецназівцем, який пройшов війну, людиною, що навчилася не боятися ані холоду, ані темряви, ані звіра, але яка твердо знала одне правило: будь-яка секунда вагання в лісі коштує життя. На дворі був січень — пора, коли гори перетворюються на білу безмовну пустелю, де термометр падає до мінус 20, а вітер ріже шкіру, як бритва. Василь спускався на широких мисливських лижах крізь засніжений ялиновий ліс, його подих виривався густими клубами пару і миттєво осідав інеєм на вусах.
Він не мав часу милуватися красою закам’янілого світу — у нього була мета. Кабан-секач, про якого шепталися в усіх навколишніх селах, став справжнім лихом. Цей звір розміром із ведмедя, із бивнями довжиною в долоню, тиждень тому вдерся у двір фермера Михалыча і розправився з двома алабаями, наче з іграшками.
Люди боялися випускати дітей до школи, а жінки хрестилися, почувши хруст гілок на околиці. Василь вистежував звіра три доби, ночуючи в снігу, харчуючись мерзлою тушонкою і сухарями. Він знав, що поранений секач небезпечніший за тигра, і права на помилку в нього не було.
Суглоби нили від морозу, зір уже не той, що в молодості, але рука була тверда. Він побачив його на заході, коли довгі сині тіні поповзли по схилах. Величезна чорна туша маячила біля коренів столітнього кедра — дерева, яке, за легендами, пам’ятало ще нашествие племен.
Кабан рив мерзлу землю з такою люттю, що стук бивнів об каміння було чутно за півсотні метрів. Це було дивно. Взимку кабани риють сніг у пошуках коренів, але цей звір угризався в ґрунт так, ніби хотів дістати щось конкретне, щось, що манило його сильніше голоду.
Василь відчув холодок між лопаток. Не від морозу, а від прадавнього інстинкту, який шепотів: «Тут щось не так». Але роздумувати вже не було коли.
Він зловив лобату голову у перехресті прицілу, затримав подих і плавно потягнув за спуск. Грохіт пострілу розколов тишу гір, і ехо покотилося по ущелинах, лякаючи ворони. Кабан упав, немов підкошений, без криків і агонії.
Василь перезарядив карабін і обережно заскользив до туші. Підійшовши ближче, він присвистнув. Звір був жахливо величезний — кілограмів під триста чистої люті і м’язів.
Але увагу єгера привернуло не це. Рило кабана було вимазане якоюсь дивною рудою глиною, якої не було в цих краях, а з пащі стирчав шматок чорного пластику — обрізок якоїсь міцної промислової упаковки. Цікавість, те саме почуття, яке погубило не одну кішку, змусило Василя дістати ніж.
Що цей монстр намагався з’їсти, і чому він рив саме під тим кедром, де земля була тверда, як камінь? Василь перевернув тушу й зробив довгий надріз уздовж тулуба. Пар вдарив у лице, запах дичини змішався з морозним повітрям. Він не збирався повністю розбирати звіра тут, але щось у ньому штовхало перевірити шлунок.
Інтуїція старого солдата кричала про небезпеку. Розрізаючи жорсткі стінки шлунка, ніж задзвенів об щось тверде. Звук був металевий, дзвінкий, чужорідний для плоті.
Василь розширив надріз, і на сніг висипалася маса вмісту шлунка — грудки глини, клаптики пластику і… щось важке, що засвітилась тьмяним жовтим блиском у променях сутінків. Предмет впав у замет з глухим стуком. Василь витер руки об шкуру кабана і підняв знахідку…
