Бєляєв стер невидиму пилинку зі столу. «Тут є нюанс. У нашій юрисдикції такі протоколи не затверджені. Потрібен медичний туризм — Сінгапур або клініки Німеччини».
Пульс молодого чоловіка знову зашкалив. «Яка ціна питання?» «Якщо брати по колу з реабілітацією — близько 150 мільйонів».
Цифра прозвучала як смертний вирок… У нього не було навіть сотої частки цієї суми. Усі його гонорари розчинялися в платежах за авто, елітний лофт і забезпечення того самого «статусу», який так любила його мати.
«А як же поліс ДМС?» — з надією уточнив хлопець. Діагност розгорнув довідник. «Твій корпоративний поліс покриває лише стандартний перелік. Твій випадок проходить за категорією рідкісних, а сама процедура має статус експериментальної.
Страхова оплатить максимум базову терапію тут. Це близько 15 мільйонів». Хлопець приречено замотав головою.
«Це якийсь сюр», — прошепотів він і видав дивний звук, схожий на нервовий сміх навпіл із риданням. Зірка медицини, людина, яка зверхньо забракувала власну дружину, тепер сиділа на стільці, очікуючи швидкої сліпоти й інвалідного візка. Він майже вивалився з клініки.
Піднявшись у свої розкішні пенати, він застав Риту, яка гіпнотизувала плазму у вітальні. «Нарешті! Я замовила доставку з ресторану за твій рахунок. Ходімо вечеряти».
Син втупився в неї заскленілим поглядом. «Мамо, я серйозно хворий», — глухо промовив він. «Хворий?
Звичайна застуда. Я ж попереджала…» «Це не ГРВІ!» — закричав він, остаточно втративши контроль. «У мене смертельний діагноз.
Потрібне втручання в закордонній клініці. Ціна питання — 150 мільйонів». Столовий прибор зі дзвоном випав із рук Рити на порцеляну.
«Які мільйони? Де ми їх візьмемо? Ми тільки-но закрили перший платіж за твій седан!» «Це не жарт!» — ревів син так, ніби його різали по живому. «Я можу втратити зір!
Мене може розбити параліч! Моєї професії кінець, а в нас за душею ні копійки! Ми банкрути, мамо!»
«Банкрути…» Того вечора, у стінах елітного житла, обтяженого багаторічною кабалою, пихатий доктор уперше завив уголос. І не від фізичного болю, а від усвідомлення того, що в нього немає коштів урятувати власну шкуру й рештки репутації.
Жах скував їх обох у цих розкішних, але бездушних стінах. Істеричний крик «Ми банкрути» відскочив від італійської кахлі й дизайнерських крісел, за які вони ще не розплатилися, і розчинився в мертвій тиші. Рита, бліда як полотно, першою порушила мовчанку, і аж ніяк не словами підтримки.
«Маячня, цього просто не може бути!» — пролепетала вона зірваним голосом. Вона уникала дивитися на сина, що згорнувся на килимі. Її очі гарячково сканували простір: брендовий декор, кришталь, гігантську плазму.
«Ми не можемо опинитися на дні! Наші активи: лофт, твоя іномарка, мої колекції сумок!» Хлопець гірко всміхнувся.
«У тому й біда!» «Це все фікція!» Він різко підвівся й копнув декоративний столик, який із противним скреготом проїхався паркетом. «За ці стіни нам платити ще два десятки років! А ми закрили від сили рік!
Ринкова ціна лофта не покриє й половини нашого боргу банку. І тачка, якою ти світиш перед подружками?» — додав він із болісною усмішкою.
Жінка й далі заперечно хитала головою, відмовляючись вірити фактам. «Цей шмат заліза, — він у розпачі скуйовдив волосся, — у заставі ще на сім років!
Сім років! Під грабіжницький відсоток. Та якщо ми пустимо її з молотка, грошей не вистачить навіть на закриття тіла кредиту. Ми — нулі.
Суцільні пасиви!» Мати відступила назад. Їй забракло повітря.
Адже половина її хвалених сумок була якісними репліками, купленими заради пускання пилу в очі місцевому бомонду. Уся їхня реальність була картковим будиночком. «І як нам тепер бути?» — вичавила вона.
«Де взяти 150 мільйонів?» Жінка важко опустилася на дизайнерську софу. «Моє коло спілкування! Дружина інвестора, дружина девелопера… вони виручать! Вони не покинуть свою в біді!»
У її згаслому погляді замерехтіла слабка надія. Жінка судомно вчепилася в мобільний. Пішли гудки.
«Слухаю, Рито, що за нічні дзвінки?» — пролунав у динаміку бадьорий голос. «Благаю, врятуй!» — вона тут же ввімкнула режим істерики. «Мій хлопчик помирає, терміново потрібна операція за кордоном, позич мені цю суму, благаю!»
На тому кінці дроту повисла важка пауза. Привітність як рукою зняло. «Сто п’ятдесят?
Ти при своєму розумі? Вибач, чоловік у відрядженні, я не стану його смикати, та й у мене самої благодійний вечір на носі. Наберу якось потім».
Короткі гудки. Рита заціпеніла. Набрала знову — абонент недоступний.
Наступний дзвінок Світлані. Чемна відмова. Клара?
