— прохрипів він, стискаючи скроні.
Ноги підкосилися. Подих перехопило. Спину обдало крижаним потом.
Маючи профільну освіту, він миттєво діагностував: це не банальний недосип. Але роздуте его категорично відмовлялося дивитися правді в очі. Зірці хірургії заборонено мати вади.
Він на ватяних ногах докульгав до аптечки, закинув до рота пару потужних спазмолітиків і проковтнув насухо. За хвилин двадцять спазм почав відпускати. Лишився лише глухий біль, але він хоча б зміг підвестися.
Глянувши на себе в уламок дзеркала, він здригнувся: обличчя скидалося на маску мерця. Завібрував смартфон. На екрані висвітилося ім’я Рити.
«Ти де пропадаєш? Жанна з батьками вже за столом. Не смій мене ганьбити!» Єгор набрав у легені побільше повітря, мобілізуючи рештки ресурсів.
«Так, їду. Затори шалені», — збрехав він. Чоловік поправив зачіску, хоч кінцівки все ще зрадливо тремтіли.
На тумбочці височіла стоска прострочених квитанцій за кредитами. Уся ця мішура успіху раптом здалася йому зловісною. «Ні, усе під контролем», — уголос промовив він.
«Мені просто потрібна відпустка. Усе відновиться». Він згріб ключі від седана й покинув квартиру, знову начепивши непроникну маску улюбленця долі.
Однак ілюзія зруйнувалася дуже швидко. За кілька діб після того нападу тремор повернувся в найкритичніший момент — просто за операційним столом. Йому належало банальне видалення апендикса, процедура, яку він виконував із заплющеними очима.
Хірург пройшов санобробку, натягнув латекс і скомандував подати інструмент. І в цю секунду рука сіпнулася. Спершу це була легка вібрація, але невдовзі вона переросла у великий дрож.
Металевий скальпель ледь не вислизнув на пацієнта. «Колего?» — насторожено окликнув його другий хірург. Секунди розтяглися на години.
Єгор із первісним жахом витріщався на власну кисть. Вона жила своїм життям. Краплі холодного поту вкрили його чоло.
«Розмір рукавичок не той. Зніміть негайно», — спробував він викрутитися. Але під час знімання спазм лише посилився.
Команда обмінялася напруженими поглядами. Світило відділення, що славилося ювелірною роботою, тряслося, мов у лихоманці. «Шефе, ви точно в нормі?» — з неприхованою тривогою уточнив асистент.
«Я ж сказав, усе чудово!» — гаркнув чоловік, хоча кришталево ясно розумів: продовжувати він не в змозі. «Закінчуйте без мене», — кинув він.
Новий м’язовий спазм. Він жбурнув інструмент у лоток і кулею вилетів у коридор, залишивши бригаду в цілковитому шоці. Опинившись за дверима, він зірвав із обличчя засоби захисту.
Сповз по кахляній стіні, жадібно хапаючи повітря. Це був не банальний стрес. І не мігрень.
Це був вирок, здатний знищити його репутацію, гордість і майбутнє. Увесь його картковий будиночок тримався на твердості пальців, і тепер ці самі пальці встромили йому ніж у спину. «Єгоре, ти тепер еліта суспільства.
Не смій наступати на ті самі граблі, що й із колишньою. Підбери партію до пари. Донька академіка Кагановича — чудова партія, випускниця швейцарського вишу. Або он Жанна, спадкоємиця головлікаря».
«Вбий собі в голову: шлюб — це бізнес-проєкт для твого зростання», — пиляла його Рита щодня. Він лише поблажливо кивав, купаючись у променях слави завидного холостяка. Його будні складалися з пускання пилу в очі й жонглювання позиками.
Того ж вечора він інкогніто пробрався до клініки після закриття зміни, близько дев’ятої вечора. Засунувши гордість куди подалі, він постукав до завідувача неврології, Миколи Бєляєва — фахівця старої школи, яких Єгор зазвичай зневажав за відсутність амбіцій. На злу іронію долі, зараз його життя залежало саме від цього консерватора.
«Слухаю тебе, колего. На що скаржимося?» — миролюбно поцікавився Бєляєв, помітивши, як зірка хірургії мнеться у дверях. Єгор розсудливо залишив халат у салоні авто.
Він прийшов сюди в статусі простого смертного. «Дивна неврологія. Тремор кінцівок. І зір періодично падає».
Досвідчений діагност не перебивав. Його міміка лишалася професійно безсторонньою під час базових проб. «На кушетку. Стежте за молоточком. Заплющте очі.
Приберіть напруження». Кожна вказівка била по самолюбству молодого обдарування. Геній хірургії перетворився на безпорадного піддослідного.
Завершивши маніпуляції, Бєляєв похмурнів. «Завтра зранку робимо термінове МРТ голови й хребта». Наступний день минув у липкому страху й запереченні.
Єгор міряв кроками коридор, чекаючи на розшифрування, немов загнаний у клітку хижак. Паралельно смартфон розривався від дзвінків матері, яка істерила через зірваний банкет у престижному ресторані. «Заради чого я живу, якщо мій геніальний син мене ігнорує?» — обурювалася в слухавці Рита.
«У мене немає часу!» — гаркнув він і скинув виклик. Апарат завібрував знову. На екрані висвітився контакт Бєляєва.
«Знімки готові. Чекаю в себе». Усередині в хлопця все обірвалося.
Він на дерев’яних ногах переступив поріг кабінету. На моніторі зловісно світилися проєкції його мозку. Бєляєв не став ходити довкола.
«Сідай. Дивися на екран». Діагност обвів маркером специфічні світлі вогнища на нервових закінченнях.
«Це не онкологія і не крововилив». «Тоді що зі мною?» — вичавив із себе Єгор, ледве контролюючи голос. «Агресивна аутоімунна патологія.
Вкрай рідкісний випадок». Реальність навколо Єгора розлетілася на друзки. Бєляєв вів далі: «Медикаменти лише відтермінують неминуче. Регенерувати тканини вони не в змозі. З огляду на твою спеціалізацію, півзаходи не спрацюють».
«І який вихід?» — хлопець вчепився в край столу. «Кажіть прямо».
«Вихід один». «Пересадка стовбурових клітин крові. Це перезапустить імунітет із нуля. Це єдиний сценарій, за якого ти не втратиш професію».
У душі хірурга жеврів крихітний вогник. «Чудово. Я готовий. На які числа ставимо операцію?»
