Я намагалася назавжди, бодай на якийсь час, запам’ятовувати їхні обличчя у своїй пам’яті, вважаючи, що кожна людина, яка пішла з цього світу, заслуговує хоча б краплі безмовної, щирої людської шани. Але того конкретного, фатального осіннього ранку, коли бліде, холодне сонце тільки-но починало повільно здійматися над блискучими скляними міськими висотками, звичний, усталений роками порядок речей був безповоротно й грубо порушений.
Ще до початку моєї офіційної зміни в спертій, просякнутій формаліном атмосфері нашого похмурого відділення висіла майже відчутна, моторошна напруга, що змушувала нервово здригатися від кожного різкого звуку чи скрипу підлоги. У довгих, стерильно-білих кахляних коридорах схвильовано, перелякано перешіптувалися зазвичай незворушні, цинічні медсестри, а представники вищого керівництва клініки нервово пересувалися вздовж стін, мов безшумні, чимось налякані до смерті тіні.
Крім того, біля кожного можливого виходу з будівлі від самого раннього світанку, ніби в очікуванні великомасштабного збройного нападу, чергувала посилена, екіпірована за останнім словом техніки приватна охорона в чорних костюмах. Ця гнітюча, тривожна й паралізуюча волю атмосфера була розжарена до самої мислимої межі ще задовго до того, як черговий лікар по хрипкому внутрішньому зв’язку сухо наказав мені негайно спуститися на цокольний поверх.
Усіма закритими внутрішніми каналами лікарні вже зі швидкістю руйнівної лісової пожежі поширилися термінові, шокуючі новини, які змусили збліднути навіть найдосвідченіших, бувалих хірургів і реаніматологів нашого елітного закладу. Реанімобілем найвищого класу в супроводі цілого кортежу чорних тонованих позашляховиків привезли тіло Лариси Вітвицької, неймовірно вродливої, молодої дружини відомого на весь світ IT-магната й визнаної улюблениці всього столичного вищого світу.
Офіційною, попередньо озвученою для жадібної до сенсацій преси причиною цієї раптової, скоропостижної трагедії провідні, імениті кардіологи нашої клініки називали миттєву, нічим не спровоковану зупинку серця в абсолютно здорової, квітучої молодої жінки. Буквально ще зовсім недавно, лише кілька безтурботних днів тому, її сліпуча, щира й щаслива усмішка прикрашала глянцеві обкладинки абсолютно всіх популярних модних журналів нашої величезної, неосяжної країни.
А тепер ця визнана ікона бездоганного стилю, сяючої молодості й недосяжної краси перебувала тут, на холодному цокольному поверсі нашої клініки, призначеному винятково для тих, чий життєвий шлях уже остаточно й безповоротно завершився. Її тіло перебувало під неймовірно щільною, агресивною охороною, яка за своєю моторошною чисельністю й серйозністю новітнього спорядження явно перевершувала навіть безпрецедентну безпеку перших осіб нашої суверенної держави.
Мій старший за зміною колега, вічно похмурий, неголений і небалакучий санітар Кирило, без зайвих, порожніх слів допоміг мені гранично обережно перемістити її важке тіло на скрипучий, бувалий медичний візок. Ми повільно відвезли її до спеціально підготовленої, ізольованої від сторонніх очей VIP-палати, яка кардинально відрізнялася від звичайних секційних залів дорогим дизайнерським ремонтом і посиленим, параноїдальним контролем доступу за магнітними картками.
Щойно головним черговим лікарем і метушливими юристами впливового чоловіка були поспіхом, тремтячими від страху руками підписані абсолютно всі необхідні бюрократичні папери про прийом тіла, ситуація різко, в одну секунду змінилася. Численна особиста охорона мільярдера миттєво, ніби підкоряючись якомусь невидимому, безмовному наказу, безшумно зникла за масивними металевими дверима, залишивши нас наодинці зі своєю скорботною, неприємною й рутинною роботою.
Здавалося б, за довгий час своєї нелегкої, виснажливої для психіки роботи в цьому специфічному, просякнутому хімікатами відділенні я мала б уже до всього звикнути й давно перестати чомусь щиро дивуватися. Однак, коли я своїм звичним, вивченим до автоматизму рухом відкинула вбік щільне біле лікарняне простирадло, я буквально, мов укопана, завмерла на місці від раптового, паралізуючого кожен м’яз подиву.
Лариса, яка лежала переді мною на холодному, блискучому металевому столі, зовсім не виглядала жінкою, що пішла з життя, чиє серце, згідно з усіма офіційними медичними документами, назавжди зупинилося кілька довгих годин тому. На її гладенькій, бездоганно доглянутій, оксамитовій шкірі все ще грав легкий, ледь вловимий, але цілком очевидний для натренованого ока рожевий рум’янець, категорично нехарактерний для блідих пацієнтів нашого скорботного підвального відділення.
Її пухкі, красиві губи якимось абсолютно незбагненним, містичним чином повністю зберігали свій природний, насичений персиковий колір, зовсім не торкнутий характерною для такого стану моторошною синявою, тріщинами й сухістю. А її розкішне, густе й блискуче каштанове волосся вільно, красивим каскадом лежало на жорсткій медичній подушці ідеальною, бездоганною хвилею, ніби вона щойно вийшла з крісла елітного, неймовірно дорогого стиліста.
Долаючи наростаюче внутрішнє нервове тремтіння, що загрожувало перерости в справжню паніку, я дуже обережно, боячись порушити якусь невидиму межу, торкнулася тремтячими кінчиками пальців її витонченої, тонкої руки з ідеальним, свіжим манікюром. На свій величезний, невимовний жах і водночас безмежний подив, я виразно відчула, як від її світлої шкіри йде слабке, ледь жевріюче тепло, а також природна, життєва пружність розслаблених м’язів.
Мій внутрішній професійний голос, до краю загострений довгими роками виснажливої роботи в абсолютній, дзвінкій тиші міського моргу, наполегливо, голосно й безперервно твердив мені, що в цій закритій VIP-палаті відбувається щось неймовірне. Він буквально кричав у моїй голові про те, що ця ситуація категорично неправильна, моторошна й докорінно суперечить абсолютно всім законам біології та медицини, які я так ретельно вивчала за старими інститутськими підручниками.
Я боязко спробувала схвильованим, зірваним шепотом поділитися своїми шокуючими спостереженнями з напарником, але Кирило лише зневажливо, з явним роздратуванням відмахнувся від моїх невпевнених, збиваних сумнівів, вважаючи їх дурною жіночою істерикою. Він із залізобетонною, непохитною впевненістю послався на офіційні медичні висновки про констатацію факту, підписані найавторитетнішими, найшанованішими й найвисокооплачуванішими професорами нашої знаменитої на всю країну приватної клініки.
Він наполегливо, в грубій формі порадив мені не вигадувати зайвого, не вдавати з себе великого, геніального діагноста й перестати читати дешеві, бульварні детективні романи у свою законну обідню перерву. Кирило сухо, тоном, що не терпів заперечень, наказав мені просто мовчки, не ставлячи дурних запитань, виконувати свою безпосередню, нудну роботу із санітарної підготовки тіла до майбутнього розтину й подальшої видачі вбитим горем родичам…
