На екрані висвітилося повідомлення з лікарняного чату. Колеги писали, що скучили, кликали на шашлики у вихідні. Дарина усміхнулася й набрала відповідь, що обов’язково прийде. Вечір опустився на місто тихо, непомітно. Дарина сиділа біля вікна, дивилася на вогні, що спалахували, і думала про ту жінку в хустці.
Ким вона була? Ангелом-охоронцем, випадковою провидицею чи просто божевільною, яка вчасно опинилася в потрібному місці? Дарина так і не знайшла її, скільки не шукала. Ніби та й справді розчинилася, виконавши свою місію. Але щоразу, проходячи повз ту зупинку, Дарина подумки дякувала незнайомці.
У кишені завібрував телефон. На екрані висвітився незнайомий номер. Дарина відповіла.
— Дарина Сергіївна? Вас турбують із Центральної міської лікарні, відділення паліативної допомоги. До нас доправили жінку без документів, їй дуже зле. Вона назвала ваше ім’я і попросила приїхати. Сказала, що ви зрозумієте.
Серце здригнулося.
— Уже їду, — коротко відповіла Дарина, хапаючи сумку.
У палаті було тихо. Горів лише нічник біля ліжка. На білих простирадлах лежала та сама жінка. Стара, виснажена хворобою, але з тими самими ясними очима. Вона слабо усміхнулася, побачивши Дарину.
— Прийшла, доню. А я вже думала, не дочекаюся.
Дарина опустилася на стілець поруч, узяла її суху, прохолодну руку у свої долоні.
— Чому ви не сказали, що хворі? Навіщо чекали на зупинці? Ви ж ледве стояли на ногах.
Жінка слабо хитнула головою…
