— Ні, це ти послухай! — урвала його Дарина. Голос її задзвенів від напруження, але вона трималася. — Я десять років терпіла твою байдужість, нічні відлучки й вічні претензії. Вірила, що ти мене любиш, що в нас сім’я, що ми разом будуємо майбутнє. А ти весь цей час вважав мене дурною, відпрацьованим матеріалом, який можна викинути на смітник, прихопивши із собою квартиру.
— Звідки ти знаєш? — Богдан відступив, розуміючи, що його план провалився.
— Ти сам розповів, — усміхнулася Дарина. — Учора вранці, у комірчині вашого офісу. Думав, що там нікого немає, але помилився. Я все чула. Кожне твоє слово, Богдане. Як ти називав мене дурепою. Як казав, що живеш зі мною через силу. Як планував залишити мене на вулиці.
Олена закрила обличчя руками. Богдан стояв, відкриваючи й закриваючи рота, мов риба, викинута на берег. Нотаріус натиснула якусь кнопку на столі.
— Я викликаю охорону, — твердо сказала вона. — І поліцію. Тут пахне кримінальною справою, молоді люди. І вам, — вона подивилася на Богдана, — я раджу негайно зізнатися в усьому, якщо не хочете, щоб було гірше.
За хвилину до кабінету увійшли двоє кремезних охоронців і Єгор. Знайомий кивнув Дарині, підійшов до столу й поклав перед нотаріусом свою візитівку.
— Я адвокат Дарини Петрової. У мене є аудіозапис розмови, де пан Петров і його спільниця обговорюють план підробки документів і шахрайства з нерухомістю. А також фотокопії документів із сейфа пана Петрова, що підтверджують його фінансові махінації.
Богдан гепнувся на стілець, обхопивши голову руками. Олена істерично заридала вголос, розмазуючи по щоках дорогу туш.
— Це не я, це він усе вигадав! — закричала вона, тицяючи пальцем у Богдана. — Він мене змусив, сказав, що все буде законно. Я не знала, що довіреність підроблена.
— Замовкни, дурепо! — гаркнув на неї Богдан, але було пізно.
Охоронці підійшли до них і ввічливо, але наполегливо попросили пройти до кімнати охорони до приїзду поліції. Богдан, проходячи повз Дарину, зупинився на секунду й подивився на неї з такою ненавистю, що в неї похололо всередині.
— Ти ще пошкодуєш! — прошипів він тихо.
— Ні, Богдане, — так само тихо відповіла вона, дивлячись йому просто в очі. — Це ти пошкодуєш. Про кожен день, коли ти мене обманював.
Коли їх вивели, Дарина безсило опустилася на стілець. Коліна тремтіли, руки трусилися, але на душі було напрочуд легко. Наче гора звалилася. Нотаріус співчутливо подивилася на неї, налила склянку води й простягнула.
— Тримайтеся, люба! Ви молодець! Не кожна жінка здатна на таке!
Дарина взяла склянку, відпила ковток і раптом відчула, як по щоках потекли сльози полегшення. Єгор підійшов і поклав руку їй на плече.
— Ти впоралася, Дарино! Далі я сам усе поведу. Вони відповідатимуть сповна. А ти тепер вільна!
Дарина вийшла з нотаріальної контори на залиту сонцем вулицю. Вечірнє місто шуміло, поспішало у справах, жило своїм життям. Вона стояла на сходах і дивилася в небо. Несподівано в кишені задзвонив телефон. Це була завідувачка лікарні.
— Дарина Сергіївна, ви куди зникли? У нас тут аврал, пацієнтів багато, а ви другий день не виходите!
Дарина усміхнулася…
