— Треба було. Я багатьох бачу, доню. Кому можу допомогти, кому підказати. А тебе побачила й зрозуміла, що пропадеш. Душа в тебе чиста, світла, а довкола вовки. Не можна таким пропадати. Виживати треба.
Дарина стиснула її руку, відчуваючи, як по щоках течуть сльози.
— Дякую вам. Я тепер усе бачу інакше. Ви мені життя врятували.
Жінка прикрила очі, на губах застигла блаженна усмішка.
— Не я, доню, а ти сама. Я тільки стежку вказала.
Вона замовкла, і Дарина зрозуміла, що більше ніколи не почує її голосу. Але тепло від її руки залишилося на її шкірі назавжди.
Уранці Дарина вийшла з лікарні. Сонце сліпило очі, в небі співали птахи, місто прокидалося. Вона дістала із сумки пучок сухої трави, перев’язаний червоною ниткою, і розвіяла його за вітром.
Дрібниця, але вона знала: ця жінка тепер усюди. У кожному сонячному промені, у кожному доброму слові, у кожній новій зустрічі. Дарина подивилася в небо й усміхнулася.
— Я впораюся, — сказала вона тихо. — Обіцяю вам.
