Кардіолог, поспішаючи на роботу, забула сумку в маршрутці. Літня жінка на зупинці простягнула їй її, прошепотівши: «Не йди сьогодні на роботу, їдь до чоловіка в офіс і сховайся в комірчині. Не питай, роби, як велю, твоє життя під загрозою».
Я не знала, як вчинити. За пів години, сидячи в комірчині його офісу, я думала, що божеволію, аж раптом не почула їхні голоси…
Ранок почався з бігу. Дарина вилетіла з під’їзду, на ходу застібаючи сумку, в якій звично бряжчали флакончики з ліками й стетоскоп. Запізнюватися на зміну до відділення кардіології було не можна.
Сувора завідувачка такого не пробачала, та й хворі чекали. Маршрутка, як на зло, приїхала переповнена, довелося втискатися на заднє сидіння, притискаючи сумку до грудей. Усю дорогу жінка прокручувала в голові вчорашню розмову з Богданом.
Він знову прийшов за північ, від нього тхнуло чужими парфумами й дорогим коньяком. На її запитання відповідав односкладово, ховав очі й утикався в телефон. Десять років шлюбу, а тепер між ними ніби виросла стіна, яку Дарина не могла зруйнувати.
Вона відчувала: відбувається щось, про що він мовчить, усміхаючись своєю звичною, але тепер якоюсь чужою усмішкою. На своїй зупинці Дарина вискочила однією з останніх, підхопивши халат, що вивалювався із сумки. Маршрутка фиркнула й поїхала, залишивши її на зупинці саму.
І лише за хвилину, коли вона машинально полізла по телефон, щоб написати Богданові, її рука натрапила на порожнечу. Сумки не було. Серце шугнуло вниз, наче у швидкісному ліфті.
Там були документи, гаманець, ключі від квартири, змінне взуття і той самий стетоскоп, без якого вона почувалася як без рук. Дарина заметалася зупинкою, вдивляючись удалину, але маршрутка вже зникла за поворотом. Вона уявила, як заходить у відділення з порожніми руками, як завідувачка зустрічає її невдоволеним поглядом, як пацієнти чекають обходу.
І в цю мить вона відчула на собі чийсь погляд. На лавці біля зупинки сиділа жінка. Дивна, така, яких у місті вдень зі свічкою не знайдеш.
На ній був старомодний довгий плащ, поверх сивого волосся пов’язана хустка з вицвілими трояндами, а в руках вона тримала Даринину сумку. Саме її сумку — з потертим боком і бовтаючим брелоком у вигляді сердечка.
— Та це ж моя сумка! — видихнула Дарина, підбігаючи. — Щиро вам дякую. Я думала, все пропало. Як вона до вас потрапила?
Жінка повільно підвела на неї очі. Вони були несподівано молодими, ясними й дивилися з якоюсь пронизливою, майже лячною уважністю. Вона простягнула сумку Дарині, і коли їхні пальці торкнулися, жінка відчула, як по шкірі пробіг холодок. Рука незнайомки була крижана, попри теплий ранок.
— Візьми, доню! — голос у неї виявився тихим, але напрочуд виразним. — Але перш ніж побіжиш, послухай мене!
Дарина розгублено завмерла, притискаючи сумку до себе…
