— Я не тисну, — відповіла Юля. — Я захищаю свої права. Це різні речі.
— Права вона захищає… — Лідія Василівна похитала головою. — А про сім’ю подумала? Про те, що люди скажуть?
Наталя Михайлівна, яка мовчала до цього моменту, раптом заговорила:
— Моя донька нічого не втрачає, якщо себе захищає. А ось терпіти і мовчати, поки її за ніщо не мають — це втрата. Справжня втрата. Лідіє Василівно, я на свою доньку п’ять років дивилася. Як вона тьмяніла, як голову опускала, як себе забувала. Досить.
Свекруха замовкла, вперше зіткнувшись з прямою відсіччю там, де звикла зустрічати покірність. Піднялася, застебнула пальто.
— Ну, як знаєте. Сподіваюся, хоч по-доброму розійдетеся, без бруду.
День підписання мирової угоди видався похмурим. Небо над Житомиром затягнуло сірими хмарами, мрячив дрібний дощ. Гліб прийшов з Лідією Василівною, Юля — одна, спокійна, в простій сукні, яку одягала ще до заміжжя. Юристка представила умови. Юля отримує грошову компенсацію за свою частку спільних виплат по квартирі, решта майна ділиться згідно з описом.
Гліб узяв ручку, готовий підписати, але Лідія Василівна не витримала:
— Довела до такого! Зруйнувала сім’ю! Хто тебе тепер заміж візьме, розлучену?
Юля підняла очі і подивилася свекрусі прямо в обличчя — вперше за всі роки не відводячи погляду, не опускаючи голову.
— Лідіє Василівно, якщо для шлюбу потрібно мовчки терпіти приниження і закривати очі на зраду, я краще без такого шлюбу проживу. І буду щасливішою, ніж була.
У кімнаті запанувала тиша. Гліб мовчав, не захищаючи матір, і це мовчання було красномовнішим за будь-які слова. Юля взяла ручку і поставила підпис. Рука не здригнулася.
Виходячи з кабінету, Гліб затримався у дверях.
— Пробач, якщо можеш.
— Я не тримаю зла, — відповіла вона. — Але назад дороги немає.
Юля винайняла однокімнатну квартиру в спальному районі, недалеко від роботи — маленьку, з видом на дитячий майданчик, з чужими меблями і чужими фіранками. Перші ночі тиша тиснула, вечеря наодинці нагадувала про минуле, але вона не уникала цих почуттів, вчилася жити з ними, приймати їх як частину нового існування.
— Ти змінилася, доню, — сказала Наталя Михайлівна, коли Юля приїхала до неї у вихідні. — Раніше голову весь час опускала, а тепер прямо дивишся.
— Може, тому що перестала боятися, — посміхнулася Юля. — Виявилося, самотність не така страшна, як я думала.
Гліб зателефонував через місяць, попросив про зустріч. Вони побачилися в кав’ярні недалеко від її роботи. Він схуд, під очима залягли тіні, і весь його вигляд говорив про те, що порожня квартира виявилася не таким уже й приємним місцем.
— Не думав, що так далеко зайде, — сказав він, крутячи в руках чашку з охололою кавою.
— А я давно про це думала, — відповіла Юля. — Просто боялася зізнатися собі.
— Може, спробуємо ще раз? Я зрозумів дещо за цей час. Зрозумів, що був неправий.
Вона подивилася на нього — на людину, з якою прожила п’ять років, яку колись любила, якій вірила беззастережно.
— Ти хочеш повернутися, тому що сумуєш за мною, чи тому що тобі незручно одному?
Коментування закрито.