Старенька похитала головою, і в цьому русі було стільки звичної покори, що Юлі защеміло під ребрами.
— Син на іншому кінці країни працює. Обіцяв приїхати, як вирветься. Я тут поки що сама.
— Давайте я вам щось із буфету принесу. Поїсти хочете?
— Ой, та що ти, дитинко, не треба турбуватися…
— Треба, — сказала Юля твердіше, ніж збиралася. — Вам що краще: бульйон, кашу?
Василина Микитівна — так звали стареньку — погодилася на бульйон і варене яйце. Юля пішла до буфету, складаючи в голові два списки. Для Гліба — котлети, які він любить, свіжий хліб, мінералку без газу. Для старенької — те, що корисно після травми. Різниця між цими списками тоді не здалася їй дивною.
Повернувшись, вона спочатку занесла їжу чоловікові. Гліб мовчки взяв контейнер, відкрив, поколупав виделкою котлету. Він навіть не сказав дякую, просто почав їсти, втупившись у телефон.
— Тобі щось ще потрібно? — запитала Юля, стоячи біля ліжка. — Може, книгу принести?
— Іди вже, завтра приїдеш раніше.
Вона вийшла і попрямувала до жіночої палати. Василина Микитівна прийняла бульйон обома руками, як коштовність. Очі її заблищали, почервоніли по краях.
— Доню! — прошепотіла вона. — Господи, яка ти добра! Дай я тобі заплачу, у мене є трохи. Ось, візьми!
Вона потягнулася до тумбочки, але Юля м’яко зупинила її руку.
— Не треба! Правда, не треба!
— Я не люблю позичати! — сказала старенька серйозно. — Не молода вже, не хочу боргів залишати.
— Це не борг. Їжте, поки гаряче!
Наступні дні злилися в одноманітну рутину. Рано-вранці Юля приїжджала з домашнім сніданком для Гліба і заходила в буфет за їжею для Василини Микитівни, ввечері повторювала те ж саме з вечерею. Вона допомагала старенькій дійти до туалету, одного разу встигла підхопити її, коли та оступилася на слизькому лінолеумі. Василина Микитівна важила так мало, що Юля злякалася, чи не зламає їй що-небудь ще. Старенька дякувала щоразу, називала донькою, намагалася всунути пом’яті купюри, які Юля незмінно відводила назад до неї в долоню.
Гліб ставав все більш дратівливим. На третій день він жбурнув ложку в контейнер так, що бризки розлетілися по ковдрі.
— Знову те ж саме! Набридло! Що, важко щось різноманітне придумати?
— Я можу завтра інше приготувати. Скажи, що хочеш.
— Та нічого я не хочу. Ходи до своєї бабці, якщо тобі там цікавіше, а мене не чіпай.
Юля стояла, відчуваючи, як земля йде з-під ніг, і продовжувала переконувати себе: він виснажений постільним режимом, йому страшно, він не звик бути безпорадним.
— Ти краща за рідну доньку для мене, — сказала їй Василина Микитівна того ж вечора, коли Юля поправляла їй подушку.
Вона посміхнулася у відповідь, але посмішка вийшла крива, тому що всередині щось здригнулося і зрушилося, як тріснутий лід на річці.
На п’ятий день до палати Василини Микитівни увірвався худий чоловік років п’ятдесяти, неголений, із запалими від утоми щоками. Він упав перед матір’ю на коліна прямо посеред палати, схопив її руки і притиснувся до них чолом.
— Мамо, пробач! Пробач, що так довго! Вахта, не відпускали, я одразу, як зміг…
— Сашко, синочку! — Василина Микитівна погладила його по голові. — Ти добрався, і слава богу! А я тут не одна була. Ось, познайомся — Юленька! Якби не вона, не знаю, як би я тут вижила!
Олександр піднявся, повернувся до Юлі, і в його очах стояли сльози.
— Дякую вам! Скільки я винен? Я заплачу, скільки скажете!
— Нічого ви не винні!
— Так не можна, — втрутилася Василина Микитівна. — Сашко, зачекай! Юленько, підійди до мене!
Вона дістала з-під подушки акуратно складену носову хустинку з вишитими по краю волошками і вклала Юлі в руку. Усередині лежав папірець, жовтуватий, потертий на згинах. Юля розгорнула і побачила 25-купюру зразка 1961 року.
Щось усередині неї луснуло.
— Це що? — запитала вона, і власний голос здався їй чужим, хрипким від сліз, що підступали. — Це такий жарт? Я вам п’ять днів їжу тягала, допомагала, ночами не спала, а ви мені — папірець, який навіть у магазині не візьмуть?
Юля сама не розуміла, звідки взялася ця лють. Накопичена втома, безсонні ночі в кріслі біля ліжка чоловіка, його мовчання та докори — все вирвалося назовні і вихлюпнулося на людину, яка найменше на це заслуговувала.
З коридору долинув знайомий голос. Гліб стояв у дверях, спираючись на милиці, і дивився на дружину з кривою посмішкою.
— Ось бачиш, нічого лізти, куди не просять. Сама винна, добилася вдячності.
Василина Микитівна не відвела погляду від обличчя Юлі. Вона простягнула руку і м’яко стиснула її пальці, що все ще стискали стару банкноту.
— Я не хотіла тебе образити, доню, — сказала вона неголосно. — Я хотіла тебе від великої біди вберегти. Від біди, яка, може, у твоєму ж домі сидить.
Вона потягнула Юлю за руку, посадила поруч із собою на край ліжка.
— Послухай мене, стару. Є речі, які виглядають цінними, а всередині — порожнеча. Ось ці 25 колись були грошима, великими грошима, на них місяць прожити можна було. А тепер — папірець, пам’ять одна. Так і слова бувають: ніби любов, ніби сім’я, а копнеш — брехня.
Гліб пирхнув у дверях і пошкандибав назад до своєї палати. Василина Микитівна провела його поглядом, потім знову повернулася до Юлі.
— Ходімо-но в коридор, доню, поговорити треба.
Вони вийшли з палати і сіли на ту саму лавку, де Юля побачила стареньку в перший день. Василина Микитівна заговорила тихо, нахилившись до неї:
Коментування закрито.