«Ось тут! — раптом сказала вона. — Будь ласка, зупиніть!». Микола пригальмував, вдивився в темряву, і праворуч від дороги побачив обриси дерев’яних хрестів, що почорніли від часу. Лісовий цвинтар виглядав занедбаним: жодного вогника, ні натяку на житло, тільки ліс, сніг і могили.
«Зачекайте! — розгублено промовив Микола. — Ви ж сказали, до доньки їдете!». «Їду!» — підтвердила Зінаїда Василівна, натягуючи рукавиці. Холод поповз по спині Миколи, коли він зрозумів сенс її слів.
«Та ви що! — вирвалося у нього. — У таку погоду сама, на цвинтар… Та ви замерзнете!». «Не замерзну! — заперечила старенька спокійно. — Недалеко йти, метрів сто». Вона відкрила двері, і крижане повітря увірвалося в кабіну, обпікаючи обличчя.
«Зінаїдо Василівно, постійте! — Микола схопив її за рукав пальта. — Це ж небезпечно! Може, почекаємо до ранку?». Вона подивилася на нього, і в її погляді не було ні страху, ні сумніву, тільки тиха, непохитна рішучість.
«Сьогодні Оленці виповнилося б 57 років, — тихо сказала вона. — Я обіцяла їй, я повинна закінчити». «Закінчити що?» — не зрозумів Микола, але вона вже вийшла. Микола вискочив слідом, допоміг вивантажити санки, мішок брякнув глухо, метал об метал.
Зінаїда Василівна взялася за мотузку санок обома руками, потягнула, і полози заскрипіли по снігу. «Ви точно впораєтеся?» — запитав Микола, відчуваючи, як совість гризе зсередини. «Впораюся», — кивнула вона, потім полізла в кишеню пальта і дістала старий, потертий конверт.
Папір пожовтів, краї обтріпалися. «Почитайте, коли мене не стане, — сказала Зінаїда Василівна, протягуючи конверт. — Написала вчора ввечері, розуміла, що можу не повернутися». Микола взяв його машинально, папір був шорсткий, теплий від її рук.
«Хотіла, щоб хто-небудь дізнався мою історію, знала, що мене хтось підвозитиме, тому й хотіла віддати», — голос її здригнувся на останніх словах. Тільки на мить, але Микола вловив цю тріщину. «Зінаїдо Василівно!» — почав він, але не знав, що сказати.
Вона слабко посміхнулася, розвернулася і потягнула санки до цвинтаря. Постать її швидко розчинилася в хуртовині, тільки скрип полозів долинав ще кілька секунд, потім і він стих. Микола стояв біля фури, стискаючи конверт у руках, вітер тріпав поли куртки, сніг сік обличчя.
Він подивився на цвинтар — темрява, хрести, ліс, потім на конверт, потім знову в темряву. «Господи!» — пробурмотів він, залазячи в кабіну і зачиняючи двері. Пічка гуділа, розганяючи тепло, Микола сунув конверт на сидіння поруч, завів мотор і поїхав далі.
Але совість гризла, вона впивалася в потилицю, дряпала думки: старенька сама, на цвинтарі, в завірюху, в мороз. Вісімдесят років, а в голові звучало: «Сьогодні Оленці виповнилося б 57, я обіцяла їй, я повинна закінчити». Микола стиснув кермо міцніше, адже графік горів, диспетчер чекав, дружина вдома лаялася через гроші.
Конверт на сидінні лежав тихо, немов докір, нагадуючи про бажання, щоб хоч хтось дізнався, що вона жила. Потужний двигун фури рівно гудів, пожираючи кілометри, а в голові билася одна думка: що, якщо вона не повернеться? Конверт лежав тихо, немов спляча кішка, яку краще не тривожити.
Микола покосився на нього втретє за десять хвилин і знову втупився в лобове скло. Тридцять кілометрів позаду, завірюха не вщухала, склоочисники працювали на максимальній швидкості, але сніг навалювався швидше. Микола намагався думати про графік, про диспетчера, про дружину Ніну та її незадоволене обличчя вранці, але не виходило.
Голос Зінаїди Василівни звучав у голові як радіоперешкоди — тихий, але наполегливий. Попереду замаячили вогні заправки: велика, цілодобова, з кафе і стоянкою. Микола звернув, припаркувався біля колонки, оскільки паливний бак показував половину, і краще заправитися зараз, невідомо, що буде далі.
Вийшов із кабіни, крижане повітря вдарило в обличчя, забралося під куртку, запах бензину змішався з морозною свіжістю. Микола заправився швидко, пальці замерзали навіть у рукавичках, метал пістолета був обпалююче холодним. У кафе було людно: далекобійники, як і він, перечікували негоду, пахло кавою, смаженими пиріжками та тютюном.
Микола купив чебурек, налив собі кави в термос, захопив пару сигарет. Повернувшись до фури, він помітив, як небо потемніло ще сильніше, сніг валив уже не завірюхою, а справжньою хуртовиною. Видимість упала майже до нуля.
«Ну й погода», — пробурмотів Микола, забираючись у кабіну, де пічка гуділа, розганяючи тепло. Він зачинив двері, струсив сніг із куртки, дістав термос із міцним, солодким чаєм, що обпікав. Микола відпив ковток, прикурив сигарету, відкинувся на сидіння, слухаючи, як зовні виє хуртовина, і відчуваючи, як фура злегка погойдується від поривів вітру…
Коментування закрито.