— Що?
— Що вона може бути зацікавлена в тобі. Вона завжди здавалася мені поверхневою.
— Надю, а після нашого розриву… як ти дізналася про вагітність?
— Через місяць. Спочатку не повірила, потім зробила три тести. Усі позитивні.
— І чому не сказала мені?
Надія сумно усміхнулася.
— Костю, ти ж пам’ятаєш, у якому стані ми розлучилися? Ти мене ненавидів. А через два тижні в газетах з’явилися фотографії твоїх заручин зі Світланою.
— Ми не були заручені. Але зустрічалися.
— Для мене це було ясним сигналом. Я — минуле, у тебе нове життя.
— А потім?
— Працювала як могла. Намагалася дати Даші все необхідне. Ніколи не говорила погано про тебе.
— Що саме ти їй розповідала?
— Що її тато — хороша людина, але ми не змогли бути разом. Що коли-небудь, можливо, вони познайомляться.
Костянтин подивився на Дашу, яка гралася в кутку кімнати з ляльками.
— А вона запитувала про мене?
— Постійно. Особливо коли інші діти говорили про своїх батьків.
— І що ти відповідала?
— Що тато любить її, але живе далеко. І що вона схожа на нього.
У цей момент у квартиру увійшов лікар Каменєв з медичною валізкою.
— Марку, — представив його Костянтин, — це Надя і Даша. А це мій друг, лікар.
— Приємно познайомитися, — сказав лікар. — Костя просив мене взяти аналізи для тесту ДНК.
— Звичайно, — погодилася Надія.
— Дашо, дядькові лікарю потрібно взяти у тебе трошки крові. Не боляче, як укол від щеплення.
— Це щоб дізнатися, чи правда ви мій тато? — запитала дівчинка.
— Правда.
— А якщо неправда?
Костянтин присів поруч із нею.
— Якщо неправда, я все одно буду твоїм другом і буду допомагати тобі і мамі.
— А якщо правда?
— Якщо правда, ти станеш найважливішою дівчинкою в моєму житті.
Даша подумала кілька секунд.
— Добре, беріть кров.
Процедура зайняла кілька хвилин. Лікар Каменєв взяв зразки у Костянтина і Даші, пообіцявши результати через два дні.
— Костю, — сказала Надія, коли лікар пішов, — є дещо ще, що ти повинен знати.
— Що?
— Я не просила тебе про гроші на лікування. І не прошу зараз. Я просто хотіла, щоб ти знав про Дашу.
— Про лікування?
— Лікарі кажуть, що шансів мало навіть з найдорожчим лікуванням.
— Але шанс є?
— Є, невеликий.
— Тоді ми будемо пробувати все. Надю, я хочу, щоб тебе оглянув найкращий онколог у Києві.
— Костю, це буде коштувати мільйони.
— А у мене вони є. І якщо Даша справді моя донька, то її мати отримає найкраще лікування у світі.
Надія заплакала, тихо, вдячно.
— Дякую, — прошепотіла вона.
У цей момент Костянтин зрозумів, що останні вісім років він жив із брехнею. І що хтось дуже хотів зруйнувати їхні з Надею стосунки. Залишалося лише одне питання — хто і навіщо.
— Результат негативний. Ймовірність батьківства — менше одного відсотка.
Слова лікаря Каменєва прозвучали як вирок. Костянтин сидів у його кабінеті і дивився на папір з результатами аналізу, не вірячи прочитаному.
— Ти впевнений? Переперевірив?
— Двічі. Костю, мені шкода, але Даша не твоя донька.
— Але вона так на мене схожа!
— Іноді випадкові збіги можуть бути вражаючими. Але ДНК не обманює.
Костянтин взяв результати і вийшов з клініки як у тумані. Всю дорогу до будинку Надії він думав про те, як сказати цю новину. Дівчинка вже почала називати його татом. А він… він уже почав відчувати себе батьком.
Даша відчинила двері з сяючою усмішкою.
— Костянтине Олександровичу! Мамо! Він прийшов з результатами!
Надія з’явилася в коридорі. Вона виглядала слабкою, але в її очах була надія.
— Ну що?
Коментування закрито.