Максим і Альона розлучилися за місяць. Тихо, без скандалів. Альоні було не до скандалів: умовний строк, обов’язок з’являтися до інспектора, заборона на виїзд. Вона зібрала речі й поїхала до матері в інше місто. Максим залишився. Без квартири. Моя повернулася до мене, а винаймати в нього не було грошей, бо позов висів на ньому каменем. Без дружини. Без батька. Я не стежив за його життям. Не питав у Світлани. Не шукав у соцмережах. Він зробив вибір. Я — свій.
Квартиру я приводив до ладу тиждень. Здер шпалери, які наклеїла Альона. Повернув меблі на колишні місця. Викинув усе чуже. Вимив підлогу. І тільки після цього дістав зошит. Він був потертий, із загнутими кутами, з плямою від тюремного чаю на обкладинці. Сімсот тридцять закреслених днів. Десятки сторінок з іменами, датами, стрілками, схемами. Щовечора в камері я відкривав його й додавав рядок. Іноді — цілу сторінку. Іноді — одне слово. Я відкрив останню сторінку. Там була дата. День звільнення. І поруч, моїм почерком, одне слово. «Зроблено». Я закрив зошит. Поставив на полицю в коридорі між старими папками з аудиторськими звітами. Він став туди рівно, ніби завжди там стояв. Ніби два роки — не тюремний строк, а просто довге відрядження.
Практику я відновив за два місяці. Зняв маленький офіс, одна кімната, стіл, комп’ютер, шафа для документів. Дав оголошення в місцеву газету і на кілька сайтів. Перший тиждень — тиша. Другий — один дзвінок, але людина передумала. А на третій тиждень подзвонив чоловік з утомленим голосом.
— Мені вас рекомендував Григорій Петрович. Сказав, що ви найкращий аудитор, якого він знає.
Я усміхнувся. Григорій вийшов на пів року раніше за мене. Ми зустрілися один раз у кафе біля автовокзалу. Він виглядав непогано, підстригся, вдягнув нормальний костюм, влаштувався консультантом у юридичну фірму. Відновлював репутацію по цеглині. Я допоміг йому з фінансовою частиною однієї справи, безплатно, зрозуміло. Він допоміг мені вижити два роки. Такі борги не вимірюються грошима.
— Приходьте, — сказав я клієнтові. — Обговоримо.
Він прийшов, і ми обговорили. Звичайний аудит. Невелика фірма, податкова звітність, нічого складного. Але для мене це було повернення. Мої руки знову робили те, для чого були створені. Рахували, перевіряли, знаходили помилки, зводили баланс. Життя входило в колію. Повільно, зі скрипом, як старий механізм, який довго стояв без діла і тепер розробляє суглоби. Я прокидався у своїй квартирі, варив каву, сідав за стіл. Зошит стояв на полиці за спиною. Я не обертався на нього. Не було потреби.
А потім одного звичайного вечора задзвонив телефон. Я подивився на екран. Номер Максима. Я знав його напам’ять. Два роки у в’язниці я набирав його з пам’яті, коли отримував дозвіл на дзвінок. Два роки він не брав слухавку. Або кидав після першого слова. Телефон дзвонив. Екран світився в напівтемній кімнаті. Я дивився на нього й думав, що він скаже. «Пробач» уже казав. Я не знав. Знав. «Давай почнемо спочатку». Нема чого починати.
Телефон дзвонив. Я не взяв слухавку. Екран згас. У кімнаті знову стало тихо. Я повернувся до столу. Відкрив папку з документами нового клієнта. За спиною на полиці стояв зошит у клітинку. Закритий. Справу зроблено. Баланс зведено.
