Діана, не зронивши більше у відповідь ані звуку, граційно, з прямою спиною розвернулася й мовчки вийшла з просоченої скандалом, валер’янкою й корвалолом тісної кухні. Вона впевненим кроком зайшла до вітальні, спокійно взяла свій дорогий робочий ноутбук зі столу й пішла до їхньої спільної, затишної спальні. Увійшовши до кімнати, вона якомога щільніше зачинила за собою міжкімнатні двері, назавжди відтинаючи себе від цього божевільного, провінційного дому.
Їй треба було терміново, не гаючи ані хвилини, сідати за комп’ютер і напружено працювати. Їй життєво необхідно було багато працювати, щоб своїм розумом і талантом заробити ті самі хрусткі, великі купюри. Ті самі живі гроші, які її новоявлені, нахабні родичі просто зараз так легко й безсоромно ділили за чашкою чужого чаю.
Усі наступні два дні цих безнадійно зіпсованих, виснажливих вихідних перетворилися для Діани на справжнє, нескінченне пекло тихої, виснажливої партизанської облоги. Усупереч усім її боязким, таємним надіям, невгамовна, енергійна Тамара Іллівна нікуди не поїхала назад у свою далеку провінцію. Вона безапеляційно й нахабно заявила, що поживе в них у тісноті ще хоча б тиждень, до наступних вихідних.
Вона мотивувала це своє рішення тим, що хоче безкорисливо допомогти непутящій невістці із занедбаним домашнім господарством і заодно безкоштовно подивитися красоти столиці, раз уже все одно приїхала. Її пресловута, нав’язлива допомога з домашнім побутом полягала в тому, що вона насамперед самовільно, без дозволу переставила всі банки з крупами так, як було зручно особисто їй. А потім вона з дурості випрала улюблений, неймовірно дорогий кашеміровий джемпер Діани в пральній машині на вбивчих дев’яноста градусах.
Це варварське, безжальне прання миттєво перетворило витончену, ніжну дизайнерську річ на крихітний, щільно зваляний жорсткий одяг, що годився хіба що для дитячих пластикових ляльок. — Ой, ну я ж зовсім не знала, селючка необтесана, що це в тебе така делікатна, дорога вовна, — невинно ляпаючи коров’ячими очима, нахабно виправдовувалася свекруха. — Ця ганчірка до мого прання взагалі виглядала як звичайна, затаскана, дешева полова ганчірка з базару, — байдуже знизала вона своїми могутніми плечима.
Вона сказала це рівно в той самий трагічний момент, коли засмучена, мало не плачучи Діана мовчки дістала з барабана машинки цей безнадійно зсівшийся, мокрий вовняний клубок. Сам винуватий Женя всі ці важкі, тягучі дні пересувався їхньою невеликою орендованою квартирою винятково навшпиньки, боячись зайвий раз видати хоч один гучний звук. Він відчайдушно й жалюгідно намагався догодити абсолютно всім конфліктним сторонам одночасно, виступаючи в ролі незграбного, боягузливого миротворця.
Але виходило це в нього відверто погано, безглуздо й зовсім непереконливо для всіх без винятку учасниць цієї затягнутої драми. Довгими, неймовірно тужливими вечорами він щільно замикався на тісній кухні наодинці зі своєю авторитарною, владною мамою, що плела інтриги. І звідти крізь тонкі, картонні стіни до Діани постійно, мов дзижчання мухи, долинало їхнє нескінченне, приглушене, змовницьке бурмотіння.
Зайнята складними робочими звітами Діана краєм вуха мимоволі чула лише окремі, вирвані з контексту уривки їхніх таємних, меркантильних бесід. «Та ти не переживай, синочку, вона просто баба жорстка й горда, трохи перебіситься, поплаче й заспокоїться», — упевнено мовила досвідчена свекруха. «Нам треба терміново дорогий ремонт у новобудові починати, будівельники часу не чекають, гроші потрібні», — вторила вона покірному синові.
А в довгоочікуваний, важкий понеділок нарешті гримнув справжній, оглушливий грім, що остаточно зруйнував жалюгідні рештки їхнього карткового шлюбу. Діана повернулася додому зі своєї складної, нервової роботи дуже пізно, будучи неймовірно втомленою й відверто злою на весь навколишній білий світ. Вона мріяла цього холодного осіннього вечора тільки про гарячий, розслаблювальний душ і абсолютну, дзвінку порожнечу й тишу.
У їхньому маленькому передпокої, як і раніше, нестерпно, до глибокої нудоти смерділо тими самими гнилими, давно забродилими яблуками впертої свекрухи. Безхарактерний, лінивий Женя так і не спромігся винести цю біологічну бомбу сповільненої дії на смітник, як клятвено обіцяв ще вранці. Він лише боягузливо, ніби ховаючи докази, відсунув протікаючий, липкий пакет трохи глибше в найтемніший кут коридору, подалі від суворих очей дружини.
Світлий ламінат на підлозі тепер огидно, з гидким звуком липнув до підошов взуття при кожному зробленому кроці. Підошви туфель утомленої, змученої Діани видавали під час ходьби гучний, неймовірно огидний чмокаючий звук, що діяв на натягнуті нерви як наждачний папір. На яскраво освітленій кухні в цю пізню, недоречну годину в повному складі, як на таємній вечері, сиділа вся ця свята родинна трійця.
Там затишно, по-домашньому вмостилися сама задоволена Тамара Іллівна, покірний, жуючий Женя й несподівано приїхала в гості чепурна Оленка. Як з’ясувалося з уривків фраз, молодша сестра спеціально приїхала до них пізно ввечері, щоб у сімейному колі подивитися дорогий дизайнерський проєкт її майбутньої нової кухні. — О, подивіться-но, наша снігова королева нарешті з’явилася — не запилилася до вечері, — їдко привітала втомлену невістку розчервоніла Тамара Іллівна.
Вона сиділа на чолі столу з нахабним виглядом повноправної, законної господині цієї квартири, що приймає бідних гостей. — А ми тут, поки тебе допізна чекали, чудовий свіжий чай із бергамотом п’ємо в теплій, дружній сімейній атмосфері. — Ось наша розумниця Оленка нам дорогою сюди приголомшливих, дорогезних еклерів і свіжих тістечок із модної кондитерської привезла поласувати.
— Будеш із нами чаювати, чи знову у свою темну кімнату гордо, мов сич, підеш? — усміхнулася сита свекруха. Сама Оленка, типова пухкенька, фарбована пергідролем блондинка з примхливо, мов у скривдженої дитини, надутими губами, сиділа навпроти брата. Вона була повністю, з головою поглинута гортанням нескінченної стрічки соціальних мереж у своєму новому, дорогому смартфоні й навіть не спромоглася елементарно привітатися з дружиною брата…
