Він ніколи не приходив із пустими руками, постійно приносив своїй невблаганно слабкій нареченій пишні, пахучі букети найсвіжіших барв. Закоханий до нестями юнак ніжно обсипав її бліде, схудле обличчя теплими поцілунками, лагідно і підбадьорливо усміхався, ретельно ховаючи свої власні сльози. Він невтомно розважав свою назавжди прикуту до лікарняного ліжка кохану смішними кумедними історіями з життя на заводі.
Усі пацієнти й виснажені лікарі з завмиранням серця, таємно витираючи небажані сльози, спостерігали за цією надзвичайно щирою, пронзливою картиною. Це було по-справжньому чисте, справжнє й безмежно щасливе кохання двох молодих людей, чиє право на щастя безжально руйнувала смертельна хвороба. Олексій, на відміну від нічого не підозрюючої Таї, добре знав у всіх найстрашніших медичних подробицях, що дні його коханої відміряні.
Та цей сильний духом благородний юнак навіть у найпотаємніших думках не допускав думки про те, щоб зрадливо відвернутися й покинути свою згасаючу на очах наречену. Своїм постійним, невтомним увагою й безмежною всепоглинаючою опікою він ні на мить не давав їй засумніватися в їхньому спільному довгому світлому майбутньому. Він робив усе, що від нього залежало, і навіть неможливе, щоб не дати їй жодної підстави для сумнівів.
Сама ж наївна, безмежно довірлива дівчина навіть у найстрашніших снах не підозрювала, що страждає від жахливої невиліковної й смертельної хвороби. Вона зовсім не знала, що цей безжальний недуг уже давно перебував у своїй останній, термінальній, абсолютно незворотній стадії. Коли змучена невимовним болем мати Тая з глибоким жалем і відчуттям величезної вини запропонувала хлопцеві назавжди відмовитися від її приреченої доньки.
Почорніла від болю жінка крізь нескінченні сльози благала його не витрачати дорогоцінний час молодості на ту, якій уже ніщо не може допомогти в цьому світі. На ці нестерпні важкі слова молодий чоловік, не вагаючись ні секунди, відповів категоричною, неймовірно твердою й непохитною відмовою. Він із зриваючим голосом і непохитною впевненістю заявив, що своєю величезною, всеоздоровчою силою кохання неодмінно вирве кохану з крижаних лап смерті.
Закоханий юнак наївно, але щиро всім серцем вірив, що справжнє, глибоке й беззастережне кохання не може дозволити двом людям померти. У день очікуваної, але такого сумного й важкого виписки з лікарні він гордо й надзвичайно дбайливо ніс свою наречену на руках через двері клініки. Він зробив це всупереч усьому, хоча надзвичайно ослабла дівчина тоді ще могла поволі ходити сама.
У той пам’ятний морозний момент йому боліло до білого кістяка серця, і він хотів хоч трохи потішити її, подарувавши коротку мить давно забутої чистої радості. Адже він уже тоді, важко ховаючи підступний клубок у горлі, із роздираючою душу гіркотою розумів найстрашнішу правду свого життя. Олексій точно знав, що ніколи вже в житті не понесе цю крихку, безмежно кохану дівчину на своїх сильних руках від вінця до вінця на весільному обряді.
Щоб хоча б трохи підтримати в ній тендітну ілюзію звичайного людського життя й не дати коханій остаточно впасти духом, лікуючі лікарі пішли на крайню поступку. З початком прохолодного дощового вересня їй милосердно, як виняток, дозволили у вільному, абсолютно необтяжливому графіку відвідувати заняття в її рідному технікумі. Однак підступна ненаситна хвороба швидко брала своє, і вже в похмурому пронизливому листопаді останні життєві сили остаточно покинули змучену, виснажену дівчину.
Від будь-якого, навіть найменшого й незначного продовження навчання довелося повністю й назавжди відмовитися, бо Тая вже фізично не могла піднятися зі своєї теплої постелі. Бачачи це страшне невідворотне згасання, відчайдушний Льоша став наполегливо, зі сльозами умоляти батьків про негайну, найшвидшу розпис і церковне вінчання. Проте зруйновані перед невідворотним горем батьки, хоч і з нестерпним болем у серці, відмовили його від цього відчайдушного, цілком безглуздого кроку…
